Сторінки

пʼятниця, 7 жовтня 2016 р.

Легенди для уроків біології



Легенда про калину
Жив в одному селі дуже багатий господар. Усьому лад умів давати. Господарствоу нього як слід доглянуте, господа пишна та охайна окраса на все село. І донька золотокоса зростає на радість усім. Надзвичайно вродлива була та багатирська Наталка. А поруч хазяйської господи бідне най­митське обійстя. І підростає у ній ось уже най-старшенький Василько. Ото вже цього літа піде на хазяйський двір на зарібки. Бо у батьків його ще дев'ятеро неодягнених і босих. Змалечку працюючи біля хазяйської худоби, Василь дивувався чарівній красі ровесниці своєї, багатирської дочки Наталки. До чого ж хороша була! Брови тоненькою дугою-иіиурочком, очі швидкі та ясні, а що вже коси то й не опи­сати: густі та довгі, блискучі. Гарна Наталка, мов писанка. Та одна вада злюка і гордовита. Може, через те, що зросла без матері. Всі у дворі її пестили та кохали, а вона ні до кого не загово­рить, ні на кого й не погляне всіма гордує, на всіх злиться.
    Все те бачив щодня Василь і задумався: чого то краса та так колеться. У душі його ніби дві невидимі сили боролися. Одна говорить: «Не думай про Наталю, зла вона й недобра», а друга: «По­люби її, пригорни, вона й зміниться, подобрішає». І щодня Василь мріє пригорнути золотокосу На­талю, сказати їй наймиліші слова, повідати та­ємницю свого кохання.
А тут уже з різних місць приїжджають жени­хи, сватають красуню золотокосу. У того землі нелічені, в іншого худоби небачено. Та Наталя лише встигає їм гарбузи підносити, ніби й не ду­має про весільний рушник.
      А що бідному наймиту Василеві? І не гадати тримати у своїх обіймах багату наречену.
Ідуть літа. Примхлива Наталя ніяк не ви­бере собі судженого, сохне за нею бідний парубок. І ніхто не порадить ліків для молодих сердець. Аж ось з'явилась у селі стара ворожка. Облю­бувала собі порожню хатину край села. Якось пізно ввечері повертався Василь з поля. А бабця йому назустріч із проханням допомогти справи­ти обійстя. Безвідмовним був парубок у роботі, швидко впорався і платні не взяв. І тоді бабу­ся сказала йому: «Знаю, що не бідність мучить тебе на цьому світі, а велике кохання. Горда та себелюбна твоя Наталка. Доля Ті зали­шитися довіку самотньою, нещасною. Є лише один спосіб ощасливити Ті. І тільки твоя добра душа і вмілі руки можуть зробити Ті милою, привітною і люблячою».
І тоді старенька розповіла, що знала. Ніби­то дуже давно вдерлися у їхнє село бусурмани поганії. Почали дітей ловити, до сідел прито­рочувати, дівчат та парубків у ясир гнати. Та всі дорослі не так просто давалися до рук по­ганцям. З вилами й косами кидалися до ворогів, одбивали своїх рідних, боронили домівки. Той бій тривав довго, зайшли, проганяючи турків, дале­ко у степ.
Батько Наталчин був міцним воїном і разом з побратимом сміливо розправився з ворогами. Та ось підступна стріла смертельно поранила його товариша. Впав той додолу, заливши кров'ю свою рідну землю. А поруч побиті турки. Один зали­шився в живих батько Наталїі. Востаннє глянув на товариша, бойовище, прикидав усе поспіхом свіжою землею та й вирушив до свого села. І біль­ше жодного разу не був на могилі побратима. За такий тяжкий гріх і має нещасну дочку. А щоб вона змінилася, треба відшукати далеко в степу велику могилу. Важко до неї дістатися: поросла вона навкруг колючим терням. То на ворожих костях будяччя, чортополох розрісся. А поруч, на козацькій могилі, з козацької крові пломеніє мов жар, червона калина. То рідна Україна-ненька стоїть над козаком. Розчисти цю могилу, прибе­ри Ті. А для Наталі зірви кетяг калинових ягід, заквітчай Ті золоте волосся, то й побачиш, що трапиться з дівчиною.
Поспішив далеко у степ Василь, відшукав те страшне місце. Видно, що жодна нога сюди не сту­пала. Взявся парубок до роботи, кілька днів відво­йовував у колючого зілля козацьку могилу. Ледве розчистив, обкопав калину, зламав невеличку гі­лочку та й поспішив додому.
Прийшов наймит до господаря. Зустрів Ната­лю, прибрав їй волосся калиновим гроном. І всміх­нулась дівчина йому ніжно-ніжно. Промовила наймиліші слова, попросила батьківського бла­гословення на шлюб із бідним парубком. І дивно, що не відмовив їй батько, а зрадів, одразу й весіл­ля справили. Довго й щасливо жили. А біля дому їх калина. Отак той кущ калиновий і садять по всій Україні біля хати, щоб добро оберігав, до­давав щастя господі.
                                              
                                         Легенда про калину
Один парубок покохав вродливу дівчину Кали­ну. Але батько не дозволив Ті брати, а посватав си­нові багачку Ганну. На весілля прийшла і Калина. Запросила коханого до танцю і непомітно завела його в сад, а тоді до річки. Тут їх і застала Ганна. Калина вигукнула: «Нехай же не буде і тобі жит­тя з моїм коханим!» потягнула Ганну у воду. Потонули обидві. Ганну поховали на цвинтарі, а Калину, як душогубку,на кручі. І виріс там кущ з гіркими червоними плодами. Назвали його люди калиною. І стала калина символом дівочої краси і кохання.
  

                                      Легенда про ялину 
Була вона молодою, вродливою, веселою і тому сподобалася богові північних вітрів Бореєві. І вирішив він перенести її з квітучих нив на снігові простори. Злякалася німфа і почала благати лісового бога Пана сховати ЇЇ. Укрив лісовик зелененим гіллям німфу, а сам пішов у своїх справах. У цю мить налетів Борей. Дерева розхитував, кущі гнув, шукаючи красуню. Від холодного вітру померзли трави, опало листя, лише шати Пітіс зеленіли, не вмирали. Не витримала німфа, заніміла від холоду, завмерла деревом -красунею з вічнозеленими голками. А сльози ЇЇ стали прозорою смолою на стовбурі.






               «Про те, як ромашка стала ворожкою» (казка)
В гаю, на лузі, в полі -
скільки там квіток!
Ми нарвали їх доволі,
потім посідала в колі,
щоб сплести вінок.
У віночку є Ромашка,
ось про неї наша казка.
Ромашку, звичайно, кожен знає. Вибігаючи в садок, де цвітуть Ромашки, і обриваючи пелюстку за пелюсткою від золотого очка, проказують: «Любить — не любить, любить — не любить...» Але як не боляче Ромашці, вона пишається: «Я не звичайна собі квітка, а знаменита ворожка. Піду похвалюся своїй королеві — Рожі-Троянді Пурпуровій».
Так і зробила, А Рожа-Троянда повеліла:
   Залишайся у моєму палаці Будеш придворною дамою — королевною знаменитою ворожкою.
І стала жити Ромашка у королівському квітнику. Ото покличе її Рожа-Троянда до себе і запитує:
     Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи любить мене Польовий Мак? Ромашка прошепоче: «Любить — не любить»,— а тоді відповідає:
Ой так-так!
Любить-любить тебе Мак. Згодом знову запитує королева:
— А чи любить мене квіт Ірис? Стиха поворожить собі Ромашка і каже: І тепер, як і колись, Тебе любить квіт Ірис.
А потім цікавилася - чи любить свою королеву Гіацинт? Ромашка .відповідає:
Як же тебе не любить?
Любить-любить Гіацинт
І як Рожі-Троянді Пурпуровій не бути вдоволеною такою ворожкою?
Рожа-Троянда радіє: "Всі мене в цьому королівстві люблять, Я прекрасна і добра володарка". Та враз спохмурніла: вона пригадала, що є один квіт, який нікого-нікого не любить. Покликала королева Ромашку і запитує:
— Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи є десь на світі хоч один квіт, який би не любив мене?
Ромашка своїм звичаєм відповідає, тихенько перед тим повороживши «любить - не любить»:
Я такого не знаходжу
Що не любить славну Рожу.
Та королева не могла повірити Ромашці, бо є квіт Нарцис, що любить тільки себе,— квіт-самолюб. Він закоханий тільки у себе самого — самозакоханий квіт! Королева нічого ие сказала Ромашці, але на другий день знову загадує:
   Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи любить мене Нарцис? А Ромашка, як завжди не вагаючись, відповідає:
І тепер, як і колись
Тебе любить квіт Нарцис.
Отут Рожа-Троянда цілком розчарувалася у своїй знаменитій ворожці. Бо коли хтось хоч раз скаже неправду, то вже не хочеш йому вірити далі, хоч би тепер говорив чистісіньку правду.
      От і не любить! — вигукнула обурена Рожа-Троянда Пурпурова, почервонівши ще дужче.— Нарцис зовсім мене не любить. І нікого-нікого не любить. Мені більше не потрібні у королівському дворі погані знамениті ворожки. Можеш Іти на всі сто вітрів!
Прикро стало Ромашці. Догоджала-догоджала своїй володарці - і перестаралася, Побрела Ромашка,  наче циганка,  по усіх усюдах.  Де тільки не
зустрінеш її: в садку, при дорозі, в полі, на галявині в лісі, на подвір'ї, на пустирі... Всі знають, що вона знаменита ворожка, і називають ще порадницею або королицєю ( напевне, тому, що була при королеві). І, обриваючи з квітки пелюстку за пелюсткою, проказують: «Любить — не любить».
Квітку голублю,
пелюстку гублю:
  Ромашко-Ромашко, чи тобі не важко?
  Важко не жити, а ворожити. Любить — не любить, а мене згубить.









    «Як люди дізнались про васильки» (легенда)
Давно це було. Жив на світі дід Василько; була в нього онучка. Якось пішла онучка на тік і знайшла там якесь зернятко; прибігла до діда й каже: «Дідусю, що се за зерно?»
— «Ось що, дівчинко: посій його, нехай виросте, — тоді й побачимо, що воно за зерно».
Онучка посіяла й стала поливати. Із зернятка виросли квіти. Тоді вона зрізала їх, зв'язала в пучечок і поклала за образи. Довго вони там лежали, поки, нарешті, зовсім усохли.
Якось онучка взяла цей пучечок, понюхала: добре пахне. Понесла дідові; понюхав він і каже: «Яке добре, пахуче!»
— «Як же квіти ці звуться?» — запитала онучка. Саме в цей час діда покликала баба: «Васильку!»
А онучка вирішила, що це квіти так звуться — васильками, й каже: «Так це васильки? Дідусю, давай назвемо їх васильками!»
З того часу й дізнались люди про васильки.
«Як спориш розсердився (легенда)»
...Якось рано-вранці стара ворожбитка поверталася з гір, де вона збирала цілющі трави. Повний кошик трав назбирала старенька, притомилася, а тут ще й сонце, що піднялося над обрієм, почало припікати. Сіла стара чаклунка в тіні під деревом, розклала свій нехитрий сніданок. Аж глянь — по обидва боки стежки, якою вона спускалася вниз, пробирається в гори маленка травичка. Роззирнулася навколо й побачила, що й сама вона сидить на зеленому моріжу, немов щільним килимком, засланим тією ж травицею.
  Чому це ти в гори поспішаєш? — намалася звести розмову старенька.— І як звати тебе?
     Травка-муравка, або спориш,— одказала тоненьким голосом дрібна травиця.— Помандрую в гори, подалі від людей. Немає життя мені од них. Все розорали, розкорчували, ніде мені оселитися спокімао. Ось я й вирішила, що в горах не буду нікому заважати, ніхто не буде мене переспілузати.
  Не вибратися тобі в гори такій маленькій та немічній,— сказала бабця.— Та й де тобі там рости серед каміння? Вітри там, хол :і~: Пропадеш, дурненька.
   А що ж мені робити?—тремтячим голоском запитала травичка.-— Все одно загибати... Ні. Піду. Ти відпочивай собі, бабу сю.
І знову подерлася вгору.
Шкода стало бабусі цю беззахисну травичку. І надумала вона помститися людям. Звелася на старечі ноги, погукала:
   Гей ти, як там тебе величати, травко-муравко. Повертайся вниз до людей. А те, що вони все переорали, так тобі ж краше буде за землю триматися. У горах пропадеш. Повертайся.
  Добре,— відповіла трава-мурава.-— Я повернуся в теплу долину до людей.
    А щоб вони тебе не чіпали, я наділю тебе цілющими властивостями,— пообіцяла чаклунка та й почала збиратися в путь-дорогу.
І трава-мурава теж побігла за нею вниз.
Так спориш повернувся до людей, заселив їхні городи, сади, квітники, двори... Відчувши свою силу, почав займати все більше й більше земель. Що вже з ним не роблять люди —- виривають з корінням, топчуть ногами, а він все росте, розширюючи свої володіння.

 

                               «Легенда про полин»
Давно це було. Господарювали в степах відважні половецькі батирі - брати Отрок і Сирчан, часто нападали на пограничні землі Русі. А одного разу після особливо вдалого походу вони захопили багату здобич і влаштували бенкет. Під час бенкету київський князь Володимир Мономах напав на ворогів і розбив їх війська наголову.
Сирчан "в донських заліг мілинах, Отрок в горах Кавказьких сховався". Та ось Мономаха не стало, на Русі встановилася "туга і горе". Зміцніла сила степової орди. Сирчан став звати молодшого брата в рідні краї. Отрок не слухав ніяких умовлянь. Тоді Сирчан послав до нього гінця і наказав захопити з собою степової трави пучок сухий. Він і сухий пахне! Прибув гонець і передав Отрокові побажання старшого брата - бачити його в рідних степах. Але не допомогли умовляння. Він співав йому пісні про відважні подвиги предків. Глухий залишався і до них Отрок.
І узяв пучок трави сухий тоді співак І подав ханові. І дивиться хан - і сам не свій, неначе в серці рана сталася.
На ранок, трохи осів туман, і озолотилися гір вершини, а в горах йде вже караван - Отрок з невеликою дружиною. Минувши гору за горою, все чекає він чи скоро степ рідний і удалину дивиться, трави степової пучок з рук не випускаючи...


 

                                  «Міф про шипшину»
Згідно з міфом древньої Греції, Афродіта, узнавши про смерть свого коханця Адоніса, який загинув на полюванні від дикого вепра, у страшенному відчаї, не пам'ятаючи себе від горя, побігла до місця його загибелі. Бігла через колючі кущі шипшини і не помічала її гострих шипів.
Колючки впивалися в ніжне тіло богині. Кров цебеніла з її ран і падала на білі квіти шипшини, які відразу ж ставали рожевими і червоними.



Немає коментарів:

Дописати коментар