Легенда про калину
Жив в одному селі дуже багатий господар.
Усьому лад умів давати. Господарствоу нього як слід доглянуте, господа пишна та
охайна — окраса на все
село. І донька золотокоса зростає на радість усім. Надзвичайно вродлива була та
багатирська Наталка. А поруч хазяйської господи — бідне наймитське обійстя. І підростає у ній ось
уже най-старшенький Василько. Ото вже цього літа піде на хазяйський двір на
зарібки. Бо у батьків його ще дев'ятеро неодягнених і босих. Змалечку працюючи
біля хазяйської худоби, Василь дивувався чарівній красі ровесниці своєї,
багатирської дочки Наталки. До чого ж хороша була! Брови тоненькою
дугою-иіиурочком, очі швидкі та ясні, а що вже коси — то й не описати: густі та довгі,
блискучі. Гарна Наталка, мов писанка. Та одна вада — злюка і гордовита. Може, через те, що
зросла без матері. Всі у дворі її пестили та кохали, а вона ні до кого не
заговорить, ні на кого й не погляне — всіма гордує, на всіх злиться.
Все те бачив щодня Василь і задумався:
чого то краса та так колеться. У душі його ніби дві невидимі сили боролися.
Одна говорить: «Не думай про Наталю, зла вона й недобра», а друга: «Полюби її,
пригорни, вона й зміниться, подобрішає». І щодня Василь мріє пригорнути
золотокосу Наталю, сказати їй наймиліші слова, повідати таємницю свого
кохання.
А тут уже з різних місць приїжджають женихи,
сватають красуню золотокосу. У того землі нелічені, в іншого — худоби небачено. Та Наталя лише встигає їм
гарбузи підносити, ніби й не думає про весільний рушник.
А що бідному наймиту Василеві? І не гадати
тримати у своїх обіймах багату наречену.
Ідуть літа. Примхлива Наталя ніяк не вибере
собі судженого, сохне за нею бідний парубок. І ніхто не порадить ліків для
молодих сердець. Аж ось з'явилась у селі стара ворожка. Облюбувала собі
порожню хатину край села. Якось пізно ввечері повертався Василь з поля. А бабця
йому назустріч із проханням допомогти справити обійстя. Безвідмовним був
парубок у роботі, швидко впорався і платні не взяв. І тоді бабуся сказала
йому: «Знаю, що не бідність мучить тебе на цьому світі, а велике кохання. Горда
та себелюбна твоя Наталка. Доля Ті — залишитися довіку самотньою, нещасною. Є лише
один спосіб ощасливити Ті. І тільки твоя добра душа і вмілі руки можуть зробити
Ті милою, привітною і люблячою».
І тоді старенька розповіла, що знала. Нібито
дуже давно вдерлися у їхнє село бусурмани поганії. Почали дітей ловити, до
сідел приторочувати, дівчат та парубків у ясир гнати. Та всі дорослі не так
просто давалися до рук поганцям. З вилами й косами кидалися до ворогів,
одбивали своїх рідних, боронили домівки. Той бій тривав довго, зайшли,
проганяючи турків, далеко у степ.
Батько Наталчин був міцним воїном і разом
з побратимом сміливо розправився з ворогами. Та ось підступна стріла смертельно
поранила його товариша. Впав той додолу, заливши кров'ю свою рідну землю. А
поруч — побиті турки.
Один залишився в живих батько Наталїі. Востаннє глянув на товариша, бойовище,
прикидав усе поспіхом свіжою землею та й вирушив до свого села. І більше
жодного разу не був на могилі побратима. За такий тяжкий гріх і має нещасну
дочку. А щоб вона змінилася, треба відшукати далеко в степу велику могилу.
Важко до неї дістатися: поросла вона навкруг колючим терням. То на ворожих
костях будяччя, чортополох розрісся. А поруч, на козацькій могилі, з козацької
крові пломеніє мов жар, червона калина. То рідна Україна-ненька стоїть над
козаком. Розчисти цю могилу, прибери Ті. А для Наталі зірви кетяг калинових
ягід, заквітчай Ті золоте волосся, то й побачиш, що трапиться з дівчиною.
Поспішив далеко у степ Василь, відшукав те
страшне місце. Видно, що жодна нога сюди не ступала. Взявся парубок до роботи,
кілька днів відвойовував у колючого зілля козацьку могилу. Ледве розчистив,
обкопав калину, зламав невеличку гілочку та й поспішив додому.
Прийшов наймит до господаря. Зустрів Наталю,
прибрав їй волосся калиновим гроном. І всміхнулась дівчина йому ніжно-ніжно.
Промовила наймиліші слова, попросила батьківського благословення на шлюб із
бідним парубком. І дивно, що не відмовив їй батько, а зрадів, одразу й весілля
справили. Довго й щасливо жили. А біля дому їх — калина. Отак той кущ калиновий і садять по всій
Україні біля хати, щоб добро оберігав, додавав щастя господі.
Легенда про калину
Один парубок покохав вродливу дівчину Калину.
Але батько не дозволив Ті брати, а посватав синові багачку Ганну. На весілля
прийшла і Калина. Запросила коханого до танцю і непомітно завела його в сад, а
тоді до річки. Тут їх і застала Ганна. Калина вигукнула: «Нехай же не буде і
тобі життя з моїм коханим!» — потягнула Ганну у воду. Потонули обидві. Ганну поховали на цвинтарі, а
Калину, як душогубку,— на кручі. І виріс там кущ з гіркими червоними плодами. Назвали його люди
калиною. І стала калина символом дівочої краси і кохання.
Легенда про ялину
Була вона молодою, вродливою,
веселою і тому сподобалася богові північних вітрів Бореєві. І вирішив він
перенести її з квітучих нив на снігові простори. Злякалася німфа і почала
благати лісового бога Пана сховати ЇЇ. Укрив лісовик зелененим гіллям німфу, а
сам пішов у своїх справах. У цю мить налетів Борей. Дерева розхитував, кущі
гнув, шукаючи красуню. Від холодного вітру померзли трави, опало листя, лише
шати Пітіс зеленіли, не вмирали. Не витримала німфа, заніміла від холоду,
завмерла деревом -красунею з вічнозеленими голками. А сльози ЇЇ стали
прозорою смолою на стовбурі.
«Про те, як ромашка стала ворожкою» (казка)
В гаю, на лузі, в полі -
скільки там квіток!
Ми нарвали їх доволі,
потім посідала в колі,
щоб сплести вінок.
У віночку є Ромашка,
ось про неї наша казка.
Ромашку, звичайно, кожен знає. Вибігаючи в садок,
де цвітуть Ромашки, і обриваючи пелюстку за пелюсткою від золотого очка,
проказують: «Любить — не любить, любить — не любить...» Але як не боляче
Ромашці, вона пишається: «Я не звичайна собі квітка, а знаменита ворожка. Піду
похвалюся своїй королеві — Рожі-Троянді Пурпуровій».
Так і зробила, А Рожа-Троянда повеліла:
—
Залишайся у моєму палаці Будеш придворною дамою — королевною знаменитою ворожкою.
І стала жити Ромашка у королівському квітнику. Ото
покличе її Рожа-Троянда до себе і запитує:
— Скажи
мені, знаменита придворна ворожко, чи любить мене Польовий Мак? Ромашка
прошепоче: «Любить — не любить»,— а тоді відповідає:
Ой так-так!
Любить-любить
тебе Мак.
Згодом знову запитує королева:
— А чи любить мене квіт Ірис? Стиха поворожить
собі Ромашка і каже: І тепер, як і колись, Тебе любить квіт Ірис.
А потім цікавилася - чи любить свою королеву
Гіацинт? Ромашка .відповідає:
Як же тебе не любить?
Любить-любить
Гіацинт
І як Рожі-Троянді Пурпуровій не бути вдоволеною
такою ворожкою?
Рожа-Троянда радіє: "Всі мене в цьому
королівстві люблять, Я прекрасна і добра володарка". Та враз спохмурніла:
вона пригадала, що є один квіт, який нікого-нікого не любить. Покликала
королева Ромашку і запитує:
— Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи є
десь на світі хоч один квіт, який би не любив мене?
Ромашка своїм звичаєм відповідає, тихенько перед
тим повороживши «любить - не любить»:
Я такого не знаходжу
Що не любить славну Рожу.
Та королева не могла повірити Ромашці, бо є квіт
Нарцис, що любить тільки себе,— квіт-самолюб. Він закоханий тільки у себе
самого — самозакоханий квіт! Королева нічого ие сказала Ромашці, але на другий
день знову загадує:
— Скажи
мені, знаменита придворна ворожко, чи любить мене Нарцис? А Ромашка, як завжди
не вагаючись, відповідає:
І тепер, як і колись
Тебе любить квіт Нарцис.
Отут Рожа-Троянда цілком розчарувалася у своїй
знаменитій ворожці. Бо коли хтось хоч раз скаже неправду, то вже не хочеш йому
вірити далі, хоч би тепер говорив чистісіньку правду.
— От і
не любить! — вигукнула обурена Рожа-Троянда Пурпурова, почервонівши ще дужче.—
Нарцис зовсім мене не любить. І нікого-нікого не любить. Мені більше не
потрібні у королівському дворі погані знамениті ворожки. Можеш Іти на всі сто
вітрів!
Прикро стало Ромашці. Догоджала-догоджала своїй
володарці - і перестаралася, Побрела Ромашка,
наче циганка, по усіх
усюдах. Де тільки не
зустрінеш її: в садку, при дорозі, в полі, на
галявині в лісі, на подвір'ї, на пустирі... Всі знають, що вона знаменита
ворожка, і називають ще порадницею або королицєю ( напевне, тому, що була при
королеві). І, обриваючи з квітки пелюстку за пелюсткою, проказують: «Любить —
не любить».
Квітку голублю,
пелюстку гублю:
—
Ромашко-Ромашко, чи тобі не важко?
— Важко не
жити, а ворожити. Любить — не любить, а мене згубить.
«Як люди дізнались про васильки» (легенда)
Давно це було. Жив на світі дід
Василько; була в нього онучка. Якось пішла онучка на тік і знайшла там якесь
зернятко; прибігла до діда й каже: «Дідусю, що се за зерно?»
— «Ось що, дівчинко: посій його,
нехай виросте, — тоді й побачимо, що воно за зерно».
Онучка посіяла й стала поливати.
Із зернятка виросли квіти. Тоді вона зрізала їх, зв'язала в пучечок і поклала
за образи. Довго вони там лежали, поки, нарешті, зовсім усохли.
Якось онучка взяла цей пучечок,
понюхала: добре пахне. Понесла дідові; понюхав він і каже: «Яке добре, пахуче!»
— «Як же квіти ці звуться?» —
запитала онучка. Саме в цей час діда покликала баба: «Васильку!»
А онучка вирішила, що це квіти
так звуться — васильками, й каже: «Так це васильки? Дідусю, давай назвемо їх
васильками!»
З того часу й дізнались люди про
васильки.
«Як спориш розсердився (легенда)»
...Якось рано-вранці стара
ворожбитка поверталася з гір, де вона збирала цілющі трави. Повний кошик трав
назбирала старенька, притомилася, а тут ще й сонце, що піднялося над обрієм,
почало припікати. Сіла стара чаклунка в тіні під деревом, розклала свій
нехитрий сніданок. Аж глянь — по обидва боки стежки, якою вона спускалася вниз,
пробирається в гори маленка травичка. Роззирнулася навколо й побачила, що й
сама вона сидить на зеленому моріжу, немов щільним килимком, засланим тією ж
травицею.
—
Чому це ти в гори поспішаєш? — намалася звести розмову старенька.— І як
звати тебе?
— Травка-муравка, або спориш,— одказала
тоненьким голосом дрібна травиця.— Помандрую в гори, подалі від людей. Немає
життя мені од них. Все розорали, розкорчували, ніде мені оселитися спокімао.
Ось я й вирішила, що в горах не буду нікому заважати, ніхто не буде мене
переспілузати.
—
Не вибратися тобі в гори такій маленькій та немічній,— сказала бабця.—
Та й де тобі там рости серед каміння? Вітри там, хол :і~: Пропадеш,
дурненька.
— А що ж мені робити?—тремтячим голоском
запитала травичка.-— Все одно загибати... Ні. Піду. Ти відпочивай собі, бабу
сю.
І знову подерлася вгору.
Шкода стало бабусі цю беззахисну
травичку. І надумала вона помститися людям. Звелася на старечі ноги, погукала:
— Гей ти, як там тебе величати, травко-муравко. Повертайся вниз
до людей. А те, що вони все переорали, так тобі ж краше буде за землю
триматися. У горах пропадеш. Повертайся.
—
Добре,— відповіла трава-мурава.-— Я повернуся в теплу долину до людей.
— А щоб вони тебе не чіпали, я наділю тебе
цілющими властивостями,— пообіцяла чаклунка та й почала збиратися в
путь-дорогу.
І трава-мурава теж побігла за нею
вниз.
Так спориш повернувся до людей,
заселив їхні городи, сади, квітники, двори... Відчувши свою силу, почав займати
все більше й більше земель. Що вже з ним не роблять люди —- виривають з
корінням, топчуть ногами, а він все росте, розширюючи свої володіння.
«Легенда про полин»
Давно це було. Господарювали в степах відважні
половецькі батирі - брати Отрок і Сирчан, часто нападали на пограничні землі
Русі. А одного разу після особливо вдалого походу вони захопили багату здобич і
влаштували бенкет. Під час бенкету київський князь Володимир Мономах напав на
ворогів і розбив їх війська наголову.
Сирчан "в донських заліг мілинах, Отрок в
горах Кавказьких сховався". Та ось Мономаха
не стало, на
Русі встановилася "туга і горе". Зміцніла сила степової орди. Сирчан
став звати молодшого брата в рідні краї. Отрок не слухав ніяких умовлянь. Тоді
Сирчан послав до нього гінця і наказав захопити з собою степової трави пучок
сухий. Він і сухий пахне! Прибув гонець і передав Отрокові побажання старшого
брата - бачити його в рідних степах. Але не допомогли умовляння. Він співав
йому пісні про відважні подвиги предків. Глухий залишався і до них Отрок.
І узяв пучок трави сухий тоді співак І подав
ханові. І дивиться хан - і сам не свій, неначе в серці рана сталася.
На ранок, трохи осів туман, і озолотилися гір
вершини, а в горах йде вже караван - Отрок з невеликою дружиною. Минувши гору
за горою, все чекає він чи скоро степ рідний і удалину дивиться, трави степової
пучок з рук не випускаючи...
«Міф про шипшину»
Згідно з міфом древньої Греції, Афродіта, узнавши
про смерть свого коханця Адоніса, який загинув на полюванні від дикого вепра, у страшенному відчаї, не пам'ятаючи
себе від горя, побігла до місця його загибелі. Бігла через колючі кущі шипшини
і не помічала її гострих шипів.
Колючки впивалися в ніжне тіло богині. Кров
цебеніла з її ран і падала на білі квіти шипшини, які відразу ж ставали
рожевими і червоними.
Немає коментарів:
Дописати коментар