Тренінг "за життя без наркотиків"

Тренінг « За життя без наркотиків»

Вправа 1 «Знайомство» .

Ведучий . Ваша задача на кожну літеру свого ім’я  назвати якість і девіз життя .

Вправа 2 . «Фактори які впливають на здоров’я.»

( Мозковий штурм ) На стікерах діти пишуть які фактори впливають на здоров’я .  

Вправа 3 « Наше здоров’я»

Об’єднуємося в 2 групи .

Ведучий .Вам потрібна за допомогою різних засобів побудувати модель здоров’я .

Після того як склали проводиться презентація проекту . Після презентації псуємо листок з проектом .

Ведучий . Що було важче побудувати чи зіпсувати ?

Вправа 4 «Журналісти»

Ведучий . Задача кожної групи взяти інтерв’ю « Що ви знаєте про наркотики?»

Вправа 5. Вправа « Інопланетяни»

Задача І групи в ролі «землян» розповісти «інопланетянам» про наркотики , а «інопланетяни» повинні задавати запитання щоб як можна більше дізнатися про наркотики .

Вправа 6. « Антиреклама»

Ведучий .  Ви вже звикли до реклами ,  чуєте і бачите її кожного дня . Зараз кожна група буде рекламним агентством але ваша задача  підготувати не рекламу а антирекламу .

Вправа 7. «Вміння сказати ні !»

Ведучий . Я зараз зачитаю вам ситуації  . Вам треба обміркувати їх і подумати як відмовитись від даної вам пропозиції і що б ви запропонували в цій ситуації .

1ситуація . Дівчинка зустрічається з хлопцем він палить . Дівчинці це не подобається . Що треба зробити дівчинці щоб її хлопець не палив ?

2 ситуація . Ви потрапили в компанію де всі курять і пропонують цигарку вам . Як уміти сказати ні .

Техніка відмови .

1 . Послатися на наслідки .

- Я б з радістю але …..мама не переносить запаху .

2. Послатися на престиж

- Я б  закурила але …. курю тільки  …….

3 . Послатися на час

- Я в цей час не можу …..

4. Акцент на себе .

-   Я не можу мені погано .

5. Заміщення ролей .

- Чому ж ви раніше не попередили ?

6. Послатися на інтерес .

- Батьки обіцяли купити …. Якщо узнають не куплять .

7 Звичайно .

- Ні !

Ведучий .

«Алкоголь – викрадач розуму .»

-         Спирт добули араби в 6 – 7 столітті .

-         На Русі пили мала . Етнограф Костомаров довів , що в Стародавній Русі лише на свята пиво варили , або брагу 5 – 10 градусів .Чарку пускали по колу  ковтали  маленькими ковтками .

Стадії і форми сп’яніння алкоголем .

-         Підвищена стійкість до алкоголю – перша ознака захворювання .

-         Алкоголізм – тяжка хронічна хвороба .

-         На пізніших етапах перенесення спирту поступово знижується .

-         Емоції п’яного великою мірою пов’язані з внутрішнім станом , їх важко пояснити .

Алкоголізм і потомство .

На Україні говорять : « Чоловік п’є пів хати горить , а жінка – вся !»

-         Вагітна жінка не може вживати алкоголю і палити аж доки не перестане годувати дитину материнським молоком .

Алкоголь ворог праці і спорту .

-         П’яний за рулем – убивця !

-         Поблажливість пияцтву небезпечна .

-         Творчість і алкоголь .

Куріння .

Христофор Колумб 1492 році завіз тютюн до Європи . До кінця 16 століття куріння проникло до більшості європейських країн .  До Росії в 1585 році  завезли англійські купці через Архангельськ . Пригадайте той фрагмент коли Том Сойєр  вчився курити .

Чому люди курять ?

1.     Цікавість .

2.     Бажання здаватись дорослими.

3.     Наслідувати інших .

4.     Не знають про наслідки .

5.     У дівчат кокетство .

Як діє нікотин на організм

-         Нікотин надзвичайно сильна отрута  .

-         Навіть 1 цигарка шкідлива .

-         Впливає нікотин на всі системи органів .

Шкода не тільки собі але і суспільству .

-         Дим містить радіоактивний свинець і вісмут

-         Шкідливий тютюновий дим особливо для дітей .

-         2 520 000 т недокурків

-         720 т синильної кислоти викидається а атмосферу

-         384 000 т амоніаку

-         108 000 т нікотину

-         600 000 дьогтю 

-         550 000 чадного газу  в рік .

Хочеш жити – кидай курити ! ( Швейцарія )

У Нью  - Йорку штраф за куріння в громадських місцях  1000 доларів .

Як кинути курити ! Кинути курити може кожен . Зроби лише 1 крок .

- Перед тим як закурити зачекай може бажання зникне .

- Не затягуйся .

- Не викурюй цигарку до кінці на 2 / 3

- Вибери цигарку з слабким вмістом нікотину .

- Лише тримай цигарку в роті .

- Менше разів куріть .

Матеріали до уроків та екскурсій "Тварини"

ЖИТТЯ, СМЕРТЬ І НАЙПРОСТІШІ

Як ви вважаєте, смерть — це постійна супутниця життя? Усе живе неодмінно має свій початок і кінець? Насправді ні! Уявіть собі, що поруч з нами живуть без­смертні істоти! Не безтілесні привиди і не абстрактні комп’ютерні програми, а звичайнісінькі, досить при­мітивні тварини, які кишать усюди. У зоологічній сис­тематиці вони носять не надто горде ім’я — найпростіші. У шкільному курсі біології ми всі вивчали нудну будо­ву цих невиразних одноклітинних організмів — амеби і незрозумілої інфузорії, про яку тільки і залишилася в пам’яті незвичайна назва — туфелька. Ми розглядали, як побудовані, як рухаються, як живляться ці істоти, але так і не дізналися про найголовніше: вони без­смертні! Ці тварини не вмирають у звичному для нас біологічному значенні цього слова, ну хіба що спочи­нуть у шлунку якої-небудь ненажерливої тварюки. Самі собі господарі, вони вічні в нескінченному ряді на­щадків, які є нічим іншим, як тими самими батьками, що поділилися навпіл! Поняття «старість» і «смерть» неприйнятні для світу найпростіших тварин. Змужнів­ши й досягнувши певних успіхів у справі поїдання всіля­ких бактерій, туфелька з невимушеною легкістю роз­падається на дві частини, які чомусь стають не шмат­ками старої особини, а двома юними і наївними інфу­зоріями. Найбільша незручність, яка чекає на туфель­ку, що так оригінально закінчила (або продовжила?) свій земний шлях, — роздвоєння особистості. Щоп­равда, не знаю, наскільки правомірно говорити про інфузорію як про особистість. Дійсно, яка вже тут осо­бистість — спочатку поділилася на дві половинки, потім ці половинки знову поділилися на половинки і так до нескінченності — в геометричній прогресії бідна інфу­зорія втрачає себе. Зате вона не вмирає, ніколи не вми­рає. Незліченні нащадки — це та сама перша туфелька, яка розпалася на величезну кількість себе ж самої. Ось де привід різним ентузіастам генного клонування ло­патися від заздрощів.

Хочете побачити цих самих безсмертних? Це досить складно. Не тому, що вони живуть десь там, у недосяжності, а тому, що вони дуже маленькі. Власне, у будь-якій водоймі, навіть у досить великій калюжі, що не засихає, пустують маленькі твари­ни, яких можна побачити тільки під мікроскопом, — напівпрозорі безсмертні амеби, інфузорії та подібні до них.

Чи не правда, природа любить дивні й досить похмурі жарти: безсмертні — і в калюжі?!

ГІДРА

Що тримають аматори в акваріумах? Різноманіт­них рибок, водні рослини, молюсків. Не дуже ориг­інальний набір. Тим часом у наших краях живе істо­та, яка і могла б стати справжньою окрасою акваріу­му і джерелом постійної втіхи любителя природи.

Передусім, прісноводна гідра — надзвичайно ' симпатична тварина. Це паличка-ніжка, здатна кра­сиво й еротично вигинатися. Вона схожа на дур­неньку голівку, увінчану зачіскою з кумедних щу­палець, які є одночасно і прикрасою, і зброєю, і руками, і органом дотику. Звичайно, недоброзич­ливі заздрісники скажуть: «Подумаєш, 5—12 во­лосків... Теж мені, прикраса!» Та нехай їх і небага­то, але вони здатні здійснювати плавні балетні рухи, складатися і розтягуватися.

Чарівність гідри довгий час залишалася непомі­ченою, оскільки скромна тварина не відзначається великими розмірами та яскравим забарвленням і зовсім не займається саморекламою. Тільки в XVII столітті винахідник мікроскопа А.Левенгук, який, насолоджуючись власним відкриттям, розглядав під мікроскопом все, що доведеться, виявив на якійсь водній рослині дивну дрібну істоту з «рогами» на голові. Замалювавши це створіння, Левенгук забув про нього і продовжив свої дослідження.

Через сорок років молодий швейцарський учи­тель А.Трамбле заново відкрив прісноводне диво. Будучи людиною рішучою, Трамбле розрізав тва­рину навпіл і став оглядати, що в неї всередині. Покв дослідник оглядав нутрощі, з двох половинок ви­росли дві нові тварини, які з викликом дивилися на схильного до вівісекцій учителя і зухвало розмаху­вали щупальцями. Трамбле прийняв виклик і почав методично знущатися над твариною — розрізав її вздовж і впоперек, шматував, робив на тілі жертви експерименту різні надрізи. З кожного відрізаного шматочка виростала нова істота і погрозливо вору­шила щупальцями. Вершиною експерименту стало розрізування головного відділу тварини на сім час­тин, з яких виросли сім головних відділів. Злякав­шись такого монстра, Трамбле, повідрубував усі голови і полегшено зітхнув. А безжурне створіння відростило на місці відрубаних сім нових голів. Вражений експериментатор визнав свою поразку і, ударившись у містику, назвав непереможного страж­дальця гідрою — пам’ятаєте, була така гидота, з якою боровся в Давній Греції Геракл — у неї так само виростали відрізані голови. Трамбле все своє життя присвятив шматуванню гідри і написав нау­кову працю, яку назвав досить романтично: «Мему­ари до історії одного роду прісноводних поліпів з руками у вигляді рогів».

Якщо ви зацікавилися непохитною істотою і хочете мати у своєму акваріумі один з об’єктів под­вигів Геракла, вирушайте влітку на мілководдя якої- небудь прісної водойми, наберіть там водоростей і помістить їх у посудину з відстояною водою. Рано чи пізно вам пощастить і ви помітите на гілочці рослини напівпрозору коричневату тварину, що зви­сає вниз головним відділом і щупальцями, якими злегка ворушить.

Розміри непереможної гідри змушують сумніва­тися в героїзмі як Геракла, так і бравого Трамбле: стеблинка гідри має довжину 7 мм, а щупальця істо­ти, що знаходиться в хорошому настрої, витягу­ються на 2—3 сантиметри.

Гідру ви виявите не відразу, спочатку вона стис­неться в грудочку і затаїться: а раптом ви — про­довжувач справи швейцарського вчителя?! А потім зрозуміє, що спілкується з нешкідливим акваріу- містом і вільно розкине щупальця на всі боки.

Будова гідри приголомшує своєю невигадливістю: два шари клітин, зовнішній і внутрішній, утворюють порожнисту трубку. Зверху — дірка, навколо неї — щупальця. І все. А тим часом гідра — не таке вже й безглузде створіння. Вона відчуває дотик і стискуєть­ся в грудочку при грубому поводженні, радісно ха­пає щупальцями дрібноту, шо пропливає поблизу, стріляє в неї отрутою зі спеціальних клітин-пісто- летиків і запихає здобич в імпровізований рот. Без­журну гідру важко чим-небудь збентежити, і якщо продукт живлення не вміщається в порожнині тіла, тварина їсть поступово: те, що вмістилося, перетравлюється, а те, що не влізло, стирчить назовні й чекає своєї черги.

Гідру важко назвати енергійною істотою. Більшість часу вона висить униз головою і меланхолійно ворушить щупальцями. Однак, якщо вам пощастить, ви зможете побачити, як гідра, охоплена пристрастю до подорожей, пересувається на більш багате на їжу або сонячне місце. Тварина рухається безліччю способів. Флегматичні гідри просто повільно повзуть на ніжці. Наділені жвавішим темпераментом, наслідують гусениць і пересуваються, упершись «головою» і підтягуючи до неї ніжку. А найзавзятіші живчики здійснюють безпрецедентний цирковий трюк «повільний оберт через голову»: ставши на передню частину тіла, гідра відриває ніжку від ґрунту, деякий час розмірковує, залишаючись у такій екстравагантній позі, потім плавно опускає ніжку з іншого боку і приймає нормальне положення.

Особисте життя гідр так само оригінальне, як і все, пов’язане із цими тваринами. Тварини розмножуються пупкуванням. Час від часу на ній у найнесподіваніших місцях відростають маленькі гідрочки, які викликають комплекс неповноцінності в знаменитої вівці Доллі й учених, що завзято намагаються здійснити клонування: так несвідомо гідра створює власні клони. Але коли настає осінь і гладінь водойми вистилають жовті кораблики об- летілого листя, гідра відчуває наближення кінця її теплолюбного існування, адже зимові морози їй не витримати, і розуміє, що пропустила в житті щось дуже важливе і цікаве. Поспішаючи зазнати всіх радощів життя, тварина переживає справжнє бабине літо, її охоплюють романтичні почуття і, несподівано для самої себе, вона одружується. Потомство, що з’являється внаслідок «шлюбу», перезимовує у вигляді щільних капсул, з яких навесні викльовуються юні гідрочки.

Поселіть у своєму акваріумі гідру і ви вб’єте одним пострілом багато зайців: завоюєте репутацію несусвітнього оригінала, прославитеся як власник містичного чудовиська і присоромите Геракла, про­демонструвавши істинні розміри монстра, з яким відважно бився давньогрецький герой.

ПЛАНАРІЯ

Чи давно ви були школярем або студентом? А взагалі, складали іспити? Ну, тоді, звичайно ж, ви пам’ятаєте радикальний спосіб осягнення наукових глибин: подібні секрети студенти ось уже багато десятиріч передають з уст в уста, і одержані після їх застосування двійки аніскільки не дискредитують ідею, а сприймаються всього лише як нечисленні винятки, які тільки підтверджують загальне правило. Отже, найкращий спосіб вивчити опір матеріалів (теорію відносності, молекулярну генетику, історію давнього світу... впиши на власний розсуд) — це покласти книжку, шо містить у собі скарбницю знань з відповідного предмета, під подушку і спокійно заснути. Ефект вражаючий. Але ще енергійніше знання дифундують крізь обкладинку в студентську голову, якщо спати безпосередньо на книжці, відкинувши подушку.

«То ж студенти, а ми солідні люди», — скажет« ви. Авжеж! Біологи — це частина людства, яка вра жає мене своїм свіжим і незакомплексованим по глядом на світ, живою готовністю до експеримент; і нетрадиційним світоглядом. Мабуть, деяким шу качам знань описаний вище спосіб дійсно допомі скласти ненависні іспити. Ставши дипломованим фахівцями, вони не загордилися, не забули студен тську лаву, а продовжили й поглибили вивченн животрепетної теми.

А як інакше можна розцінити експеримен проведений деякими дослідниками?!

Живе на білому світі істота, що не справляє і недосвідченого глядача особливо інтелектуально враження. Це плоский, білий черв’ячок 1- сантиметри завдовжки. Він мирно плаває в наш: прісних водоймах, їсть усіляку водяну дрібноту, з кохуеться, одружується, займається своїми спраЕ ми і людині не заважає. Кличуть його планаріє Звичайно, черв’ячок цей не без дивацтв: наг^ лад, усі нормальні істоти їдять, проковтуючи їж> планарія, навпаки, випльовує назовні власну глі ку, якою і обволікає їжу. Однак, планарію моя зрозуміти: на її місці хто завгодно випльовував глотку і взагалі всіляко прагнув би її позбутися глотка в планарії одночасно виконує функцію, V пардон, ануса. Тобто, грубо кажучи, цим оргаї планарія їсть і ним же (о, вибачте) оправляєті Уявляєте, який конфуз! Але не ця інтригуюча ос ливість особистого життя планарії привернула до неї пильну увагу колишніх студентів.

Некваплива планарія — далеко не така вже й безглузда істота. Вона здатна навчатися. Якщо лланарію заманити особливо апетитною комашкою в певний кут акваріума, а потім підступно вдарити електричним струмом, то поступово жертва експерименту усвідомлює, наскільки погано поводиться дядько в білому халаті, й, образившись, перестане звертати увагу на приманку, а, навпаки, стане тікати з небезпечного місця.

А тепер уявіть собі, що комусь спало на думку розрізати бідну планарію навпіл і подивитися, що вийде. А вийшло щось цікаве: з двох половинок виросли дві цілі й здорові планарії, причому кожна пам’ятала, як її кривдив експериментатор. Вдумайтеся: пам’ятає і та планарія, яка виросла із задньої половинки. Питається, яким місцем пам’ятає планарія?

Але це ще не все. Остаточно розперезавшись, експериментатор розрізав нещасну планарію на дрібні шматочки і, мабуть, побоюючись того, що із них виросте ціла армія злопам’ятних черв’ячків, нагодував ними якусь сторонню планарію, яка не брала участі в експерименті. Вгадайте, що вийшло? У це важко повірити, але вийшло так, що «дурна» планарія, що з’їла «розумну», сама стала «розумною»! Жах! Сталося, як у пісні В.Висоцького: «Кто уплетет его без соли и без лука, тот сильным, смелым, добрым будет, вроде Кука!»

Студенти і школярі! Слухачі курсів підвищення кваліфікації і всі, хто складає іспити! Подумайте, які горизонти і перспективи відкриваються перед вами! Не треба вчити і зубрити, не треба спати на твердому підручнику, достатньо просто заманити професора в темний куток, а потім чесно поділитися з товаришами.

Лише одне я не врахувала: якщо з’їсти професора до іспиту, хто ж поставить в п’ятірку в заліковку?!

ДОЩОВИЙ ЧЕРВ’ЯК

Держу в уме, что нынче тридцать первый Прекрасный год в черемухах цветет, Что возмужали дождевые черви И вся Москва на яликах плывет...

О. Мандельштам

Ця тварина відома абсолютно всім і, здавалося б, нічого особливого собою не являє. Нудне, огид­не зустрічається на кожному кроці. Усі ми, здаєть­ся, в сьомому класі середньої школи продрімали вкрай нецікавий урок зоології, на якому відверто нудьгуючий учитель розповідав нам про будову ще­тинок дощового черв’яка. Усе, що нормальний шко­ляр виносить з уроку, — це легкий подив: про які такі щетинки йшлося, адже всі знають, який дощо­вий черв’як огидно гладкий? Утім, особливо про це ніхто не замислюється, бо всі знають, що головна функція тварини — це риболовля, де найбільші осо­бини уповноважені енергійними рухами приверта­ти увагу риб до своєї скромної персони і з честю гинути в нерівному двобої.

Якось заради спортивного інтересу я провела бліц-інтерв’ю, ставлячи знайомим і незнайомим людям одне й те саме запитання: «А хто, власне, такий дощовий черв’як і що він їсть?» Дорослі люди всіх верств суспільства, усіх професій і віроспові­дань відповіли реченням, що приголомшило мене своєю стандартністю. Склалося враження, що всі люди, як один, вивчили це твердження напам’ять, немов вірш Агнії Варто: «Гидота яка. Комаха. Ко­ріння підриває, зараза. Лящ на нього клює пречу­дово». Відповіді дітей відрізнялися приємною різно­манітністю і свіжістю думки: «Вони товсті й кра­сиві», «Черв’яки корисні», «З одного черв’яка мож­на нарізати скільки хочеш шматочків, які потім також черв’яками стануть». Сусідська дівчинка Даша назавжди завоювала моє серце, коли з глибокою ніжністю сказала: «Черв’як такий приємненький, коли по долоні повзає!», а моя власна донька переконана, що черв’як «ду-у-у-уже красивий».

Думаю, що діти, які відчувають до дощових черв’яків симпатію, мають рацію, адже ця тварина дуже корисна, абсолютно нешкідлива і симпатична.

Передусім, дощовий черв’як — зовсім не комаха і ніякого відношення до комах не має. Він належить до кільчастих червів. Крім того, дощовий черв’як не підриває і тим більше не їсть коріння рослин. Харчові уподобання дощового черв’яка зворушують своєю невибагливістю і скромністю. Опалий листочок або травиночка, гнила паличка — найкращий делікатес з точки зору дощового черв’яка. Цю «їжу богів» черв’як під покривом ночі (а раптом хто-небудь побачить і відбере) затягує у свою нірку, щоб там у прохолоді й на самоті натішитися такою вишуканою стравою. Ну, гнилий листок — це святковий обід, а в повсякденному житті черв’як харчується... звичайною землею! Частинки перегною слугують йому їжею, а піщинки замінюють зуби — перетирають перегній. Дощовий черв’як — вельми акуратна тварина, він ні за що на світі не стане поганити рідну нірку, а результати свого скромного обіду викладає зворушливою купкою біля входу до житла, — по цих купках жорстокосердні рибалки і виявляють місцеперебування свого товариша по риболовлі.

Будучи перерізаним, перекушеним, переділеним і так далі навпіл, дощовий черв’як відрощує відсутню половинку тіла. Пам’ятаєте, вам траплялося, копаючи город, вивертати лопатою грудку землі, на якій шалено звивався перерізаний навпіл черв’як? Городник, якого долають муки сумління у такому випадку, поспішно засипає нещасну істоту землею і відчуває себе ледь не вбивцею. Не журіться! Це не вбивство, а, так би мовити, насильницьке розмноження, — тепер замість одного черв’яка виростуть два, бадьорі й молодцюваті. І нехай вівця Доллі повіситься від заздрощів.

Проте справжньою вершиною регенерації можна вважати, мабуть, стосунки веретільниці — є така безнога ящірка — і дощового черв’яка. Веретільниця, велика любителька дощових черв’яків (із суто утилітарно-гастрономічної точки зору), невпинно нишпорить у товщі дерну, відшукуючи улюблені ласощі. Зловивши особливо великого і апетитного черв’яка, вертка тварина, котра не відзначається особливими розмірами і нестримною силою, вступає з потенційним обідом у змагання, Переля­каний черв’як прагне сховатися в темних глиби­нах, а тому чіпляється за стінки нори щетинка­ми (тими самими, які вивчаються в середній школі; вони дійсно є, тільки дуже маленькі й непомітні). Усвідомивши, що «кіна не буде», чер­в’як не піддається, ящірка, витягнувшись у дов­жину, починає швидко обертатися в один бік, розриваючи нещасного навпіл. Уціліла половин­ка ховається в норі й приступає до відрощування відірваної частини. А ось веретільницю, зосеред­жену на поїданні протестуючої половинки черв­’яка, може вхопити за хвіст, наприклад, борсук, шо пробігає поряд. Що ж, ящірка в подібному випадку жертвує хвостом і втікає геть. Але вду­майтеся, який захоплюючий процес відбувається потім: половинка веретільниці перетравлює по­ловинку дощового черв’яка!

У наших широтах мешкає безліч видів дощових черв’яків. Правда, відрізнити їх може тільки фахівець. Для недосвідченого спостерігача всі черв’яки «на одне обличчя». Одного з них, найкрасивішого, бачили, мабуть, усі, і сільські мешканці, і міські, ось тільки не всі чомусь вважають його красивим. Цей аполлон у царстві хробаків називається великим червоним виповзком. Його товщина досягає 1 см, а довжина — ЗО см (ну і що, а ось тропічні дощові черв’яки виростають до 2,5 м завдовжки). Наш виповзок франтить передньою половиною тіла, забарвленою в царствений багрянець і плоским широким «хвостом». Більше того, на сонці цей гігант переливається всіма кольорами веселки. Можливо, саме для того щоб вразити світ своєю красою, він і виповзає на поверхню землі (звідси назва «виповзок»). Та ба, світ сповнений недосконалості, і замість тріумфу та вигуків захоплення черв’як зустрічає жіночий вереск і вельми невтішні зауваження на свою адресу. Напевно, виповзок утішає себе думкою, що в цих огидних двоногих черв’яків зі жмутом вовни на голові абсолютно нерозвинуте естетичне почуття.

З точки зору людини, усі черв’яки однакові, а ось самі тварини безпомилково впізнають одна одну на предмет укладення шлюбу. Завзяті рибалки, які викопали не одну сотню черв’яків, мабуть, часто зустрічали по дві особини разом, причому обидві вони були завжди однакового розміру. Виявляється, нетактовні люди безсовісно порушували черв’ячу любовну ідилію. У питанні статевих стосунків дощові черв’яки досягли надзвичайної вправності й вищої справедливості. Подумайте тільки, кожний черв’як пізнає всі злигодні й радощі кохання і як кавалер, і як панночка! Кожний черв’як одночасно є і самцем і самкою, кожне «воно» одружується і як наречений, і як наречена. Ось де не стоїть питання Тендерної нерівності й розподілу сімейних обов’язків. Ось де справедливість і чесність! Треба сказати, що сам із собою шлюб дощовий черв’як не укладає. Він, вона чи воно (?) одружується на особині, що йому сподобалася (не скажеш: особина протилежної статі, просто особина), здійснюючи чоловічі обов’язки, й одночасно як пані виходить заміж за того самого суб’єкта. Потім обидва партнери по шлюбу стають мамами і успішно народжують потомство, одночасно стаючи татами малят, народ­жених дружиною. Страх який!

Для народження маленьких черв’ячків слугує так званий поясок — потовщення на передній частині тіла тварини, яке не є ні бойовим шрамом, ні невиліковною хворобою, ні прикрасою, як багато хто вважає, а здійснює в період розпалу родинного життя функцію будівника колисочки — з пояска виділяється слизовий кокон, з якого черв’як виповзає, як з одягу, одночасно відкладаючи в нього статеві клітини — свої і одержані від партнера. У коконі відбувається запліднення, розвиваються яєчка, з яких вийдуть юні черв’ячата.

Дошові черв’яки дуже корисні. Вони розпушують землю, вентилюючи тим самим коріння рослин, поїдають гниле, запобігаючи масовому загниванню навколишнього середовища і перетворюючи всіляку погань у повноцінний грунт. І зовсім вони не їдять коріння рослин! Дорогі квітникарі, не бійтеся присутності дощових черв’яків у ваших горщиках з кімнатними квітами. Ці тварини не тільки безпечні, вони принесуть вам користь. У нашій домашній діжці з пальмою великий і на рідкість товстий виповзок прожив довге черв’яче життя, мирно жуючи землю, виходячи іноді на прогулянки і викликаючи стан прострації у наших гостей. І нічим при цьому не зашкодив нестримно-бурхливому росту пальми.

Що стосується тих самих загадкових щетинок, які вивчаються в середній школі, то вони загнуті і напрямі до хвоста, чіпляються за землю і даюті змогу черв’яку пересуватися в нірці, не зісковзуючі назад. Якщо вас охопить прагнення здійсниті біологічний експеримент, ви можете, примружив шись і судомно ковтаючи слину, погладити черв’я ка за і проти «шерсті». По-перше, ви переконаєтес в тому, що черв'як в напрямку спереду назад гла денький, а ззаду наперед — шорсткий. По-друп проводячи подібні експерименти при великому скуі ченні народу, ви здобудете славу мужньої, безстраи ної людини і назавжди завоюєте популярність с ред місцевих дітей. Як сказав один маленький хлої чик, який захоплено спостерігав, як я копаю че в’яків для своїх тритонів: «От би мені таку маму!

РАВЛИК

А ви вірите в те, що існують Амури, які стріх ють у закоханих магічними стрілами? Не віри^г Ну, у цьому немає нічого дивного — власне, у ніхто по-справжньому не вірить. Справа в тому, не вірити можна по-різному. Одні не вірять і за. цяються до жінок зовсім за Жванецьким: на трі ваї прокатав, газованою водою з автомата приг тив — твоя! А інші розуміють: якщо Амурів не іс — стань сам собі Амуром!

Випадок, коли закоханий зумів стати чарівник описаний у літературі, і приклад Грінівського Г] що самотужки створив коханій казку, виклр ліричні сльози і в романтичних школярок, замотаних життям пенсіонерок.

А можете вгадати, яка тварина — сам собі Аі

Як ви думаєте, хто здатний заради лю настільки втратити голову, щоб поводит абсолютно нестримано і невиправдано з точки примітивного інстинкту і прагнення продовжите Яка тварина може залицятися, стріляючи справжн­ісінькими стрілами кохання? Метелик? Красуня- бабка? Райський птах? Або щось інше, надзвичай­но розумне, пухнасте, з великими добрими очима? Ні! Найбільш романтична тварина всіх часів і на­родів — це равлик.

Так, під зморшкуватою слизуватою оболонкою, яка викликає розчулення хіба що в дітей дошкільного віку, що захоплено набивають слимаками кишені, прихована піднесена душа.

Насправді великі шкідники ваших садово- городніх культур — виноградні равлики, — залицяючись до партнера, стріляють в нього стрілами любові власного виробництва.

До речі, я не даремно так наполегливо намагаюся говорити про равликів у безособовій формі, уникаючи таких слів, як «кохана» або «коханий». Кожний равлик — і кохана, і коханий одночасно. Будучи персоною обох статей відразу, равлик відчуває романтичні переживання подвоєної сили: одночасно закохується в особину, що сподобалася, і як жених у наречену, і як наречена в жениха.

Можливо, равлик не здається вам особливо граціозним, а ось сам він так не вважає, а тому, зустрівши кохання, виконує танець у кращих традиціях вальсу: повільний, з обіймами. А стріли — тоненькі палички з вапна — насправді устромляються в тіло партнера, викликаючи гарячі почуття і легке поколювання, приємне равликові.

Ой леле, немає на світі досконалості, і така хви­лююча любовна пригода, пережита до того ж кож­ним равликом і в чоловічій, і в жіночій ролі, закін­чується зовсім неромантичним виконанням молюс­ками батьківських обов’язків: відклавши яйця в зем­лю, вони назавжди забувають про потомство і ме­ланхолійно вирушають геть. Словом, така роман­тичність, не обтяжена родинним життям, личить хіба по нестатечному метелику, а ніяк не громіздкому равлику.

Але навіть ця волаюча безвідповідальність щодо власних дітей не позбавляє равликів привабливості. Зустрівши товстого незграбного винищувача ваших зелених насаджень, який повзе по листку, залиша­ючи за собою сопливий слід, пригадайте про те, що в кожній закрученій істоті ховається сагайдак зі стрілами кохання, і ви зрозумієте — перед вами не равлик, а зачарована красуня.

А ще можна завести вдома виноградних равликів і повідомити друзям та знайомим: «Знаєте, у мене в банці з-під варення живе цілий виводок Амурів!» І нехай хтось спробує заперечити вам.

РАК

Загадкова пропозиція розказати, «де раки зиму­ють», обіцяє багато цікавого й оригінального з ра­чачих звичок. А насправді все до нудоти просто і неромантично. Раки зимують усього-навсього в підводних нірках.

Напевно, усі бачили нірки ластівок-береговушок на обривистому березі річки. Такі самі нірки є під водою. Але це зовсім не затоплені пташині оселі, а квартири раків, що самовіддано наслідують ластівок (а можливо, це ластівки наслідують раків?).

Між іншим, рачаче житло — не така вже й примітивна споруда. Це справжня квартира із центральною залою, кількома входами, бічними коридорами і коморами. Рак цілий рік живе у своїй норі, виходячи тільки на полювання. А на зиму він запасається всякою всячиною — напівгнилим листям, травою, банановими шкурками і яблучними недогризками — смаки у раків дуже невибагливі — і лягає спати до весни.

Навіщо ж раку запас їжі, якщо він спить? А хіба вам ніколи не доводилося прокидатися вночі й сонно грюкати дверцятами холодильника?

ПАВУТИНА

Є на білому світі одна дивна нитка! Жодний з витворів людини, жодне зі створінь природи не зрівняється з нею за дивовижними властивостями і тим безмежним роздратуванням, яке дивна нитка викликає у дбайливих домогосподарок. Павутина! Як з нею не борися, вона все одно з’являється у кутках, додаючи вашій старанно прибраній кімнаті занехаяно-кошлатого вигляду.

Імовірно, більшість знайомих вважають мене трішечки ГМ...ГМ... дивною, але я не обдираю павутину, тобто обдираю її не скрізь. Є в моєму домі справжні павутинні оазиси, а чагарники сіреньких ниток викликають у мене не роздратування, а щире захоплення.

Ну поміркуйте самі, як можна не захоплюватися ниткою, яка є найтоншою у світі: павутинка, якою можна оперезати земну кулю по екватору, важила б усього 300 грамів! А яка міцна! Можливо, всі люди хоча б один раз рвали павутину і знають, які міцні її невагомі ниточки. Так от, якщо сплести з павутини досить товсту мотузку і випробувати її на міцність, то виявиться, що вона удвічі міцніша від сталевого каната такої самої товщини! За міцністю з павутиною не зрівняється нейлон, орлон і віскоза! До того ж вона явно кидає виклик гумці, адже виріб павука здатний розтягуватися на чверть своєї довжини!

Але все це дитячі іграшки порівняно з тим, що павутина має антисептичні властивості! Якщо в лісі

або ще де-небудь далеко від цивілізації ви порани­теся, сміливо ліпіть на ранку павутину (тільки, зро­зуміло, чисту!) — і ви будете приємно вражені тим, з якою швидкістю ця ранка заживе. До речі лікарські властивості павутини послужили злу службу як па­вукам, так і людям, які знаються на народній ме­дицині. І дійсно, можна зрозуміти, які суперечливі почуття охоплювали святу інквізицію, що спосте­рігала, як якась згорблена старенька (відьма, зрозу­міло!) прикладала до рани продукт тварини, чия зовнішність ніяк не навіювала думки про небесну красу та гармонію і чия звичка ховатися по кутках красномовно свідчить про нехороші задуми. І що ж! Ранка, яка за всіма канонами середньовічної медицини просто була зобов’язана загноїтися, заго­ювалася без найменших ознак інфікування! Ну, зви­чайно ж, це чаклунство! На спалення стареньку, і павука туди ж! Навіщо було рани загоювати!

А ще з павутини можна одержати чудову ткани­ну. Легку, ніжну, міцну і красиву. Кохана Наполе­она, Жозефіна, вражала всіх рукавичками, витка­ними з павутинного шовку. А відомий французький натураліст д’Орбіньї принципово носив панталони тільки з павутини. Єдиний недолік цих панталонів полягав у тому, що вони вперто не зношувалися. Смертельно набридлі штани ні за які пряники не хотіли рватися і виглядали зовсім як нові.

Чому ж павутинний шовк не випускають у промисловому масштабі? Та де ж взяти стільки мух, щоб прогодувати павуків-шовкопрядів? Дуже дорого виходить.

Тепер ви розумієте, чому я не борюся з павутиною? Міцна, лікувальна, коштовна павутина

—  не недолік, а гордість мого житла!

НОГОХВІСТКИ

Квітникарі-аматори! Напевно, вас не раз драту­вали дрібні білясті комахи, які невідомо звідки з’яв­ляються на вологій поверхні землі в кімнатних ва­зонах, кишма там кишать, а у випадку небезпеки стрибають на всі боки, наче блохи. Важко уявити собі людину, яка б відчувала бодай якусь симпатію до цих дрібних тварин. Тим часом, «білясті блохи» насправді не блохи, а невідомо хто. Взагалі-то, їх називають ногохвістками. А ось питання про те, до якої групи тварин вони належать, вже багато років є предметом гарячої дискусії вчених-зоологів. Дех­то відносить їх до комах, але дуже примітивних. Завзяті аматори ногохвісток схильні вважати їх пред­ками всіх комах на планеті. Інші переконують, що ці тварини не мають ніякого відношення до комах, а існують самі по собі. Словом, у наших квіткових вазонах мешкають страшенно таємничі істоти.

Навіть дуже велика любов до природи навряд чи дозволить назвати ногохвістку гарненькою. Найбільше ця тварина нагадує важко хвору вошу на останній стадії сухот. Частіше за все ногохвістки бувають біленькими, але трапляються зелені, фіолетові, блакитні, рожеві, жовті, строкаті. Деякі з них, прагнучи привернути увагу до своєї скромної персони, світяться в темряві. У ногохвісток є дивовижне, унікальне пристосування, яким не може похвалитися жодна істота у світі — на кінці черевця розміщена стрибальна виделка — пружинистий пристрій, за допомогою якого ногохвістка моторно скаче на «п’ятій точці». А на «черевці» знаходиться трубочка, з якої виділяється липка крапелька, яка приклеює тварину до слизької поверхні. Справа в тому, що деякі надзвичайно мужні ногохвістки мешкають на крижинах в Арктиці та Антарктиці. Звичайно, до крижини треба приклеїтися. Та й у не таких суворих умовах квіткового горщика краще міцно чіплятися до грунту, щоб не знесло протягом.

Існують тисячі видів ногохвісток. Є серед них сліпі і зрячі, романтичні мешканці квіточок і підземні жителі, які ніколи не вилазять назовні, заніжені тропікани, безстрашні полярники і акванавти, що дрейфують на поверхневій плівці води. Важко уявити собі, чим харчуються ногохвістки, які обрали своєю батьківщиною вічну мерзлоту. Вважається, що їхнє меню — це принесені вітром пилок рослин, шматочки органічної речовини, словом, будь-що, відмінне від снігу. Ногохвісток узагалі важко назвати гурманами. Більшість хар­чується чим доведеться — усілякою гниллю, відмер­лими рослинами, дохлими тваринами. У природі но­гохвістки виконують дуже потрібну і помітну роль

—  перетворюють органічні рештки в повноцінний гумус. І нічого, що вони такі маленькі, ногохвістки беруть кількістю — у кожному квадратному метрі лісової підстилки мешкають тисячі й навіть десят­ки тисяч тваринок.

Подружнє життя ногохвісток вражає відсутністю романтики. Подорослішавши і змужнівши, самець вирішує, що настав час залишити потомство. Він анітрохи не піклується про пошуки прекрасної по­ловини, а просто залишає на першій билинці, що трапилася, пакуночок з тим самим, що у самців нормальних тварин є результатом пристрасних любовних переживань, і меланхолійно іде собі геть. Пробігаючи, точніше проповзаючи, у своїх справах, самка випадково наштовхується на пакунок і, також нітрохи не вдаряючись у лірику, сама використовує його за призначенням — не пропадати ж, дійсно, добру. Як це не прикро, подружжя навіть не знає і не прагне побачити одне одного. Мабуть, такий шлюб — наслідок зовнішності ногохвісток, яка є не дуже привабливою і не схиляє до романтики. Проте, в кожному правилі є свої винятки. Ногохвістки, які мешкають на поверхні води, — так звані водяні смінтури — персони винятково влюб­ливі й романтичні. Під час зустрічі малесенького і хирлявого самця з великою, дебелою самкою обох Якби бабки знали, які вони давні, вони б дуже загордилися і, ймовірно, від пихи почали б ходити пішки, а не легковажно порхати в небі. Тоді, коли замість квітів на Землі росли гігантські папороті,

коли ще не було динозаврів, жодний птах не літав на нашій планеті, у папоротевих лісах жили веле­тенські (розмах крил до 1 метра) бабки. Мало, хто задумується про те, що наші сучасниці-бабки наба­гато старші за динозаврів! Ось вам і красуні-дівча- та... Назви «бабка» і «дідка» підходять бабкам куди більше. У будь-якій місцевості, де є озера і річки: у лісі, у полі, у селі, у місті — всюди поблизу водойм літають бабки. У такому великому місті, як, наприк­лад, Київ, найчастіше зустрічаються — стрілки, лютки і красуні — дрібні, витончені блакитні й зе­лені бабки, хмари яких літають над поверхнею води, зворушливо чіпляються своїми шершавенькими лап­ками за ваше нагріте сонцем коліно або палець, іди­лічно відпочивають на листі латаття.

Особисте життя бабок просте і нехитре. Самець, який, добре поміркувавши, вирішив одружитися, просто хапає «клешнями» на задньому кінці черевця самку, що сподобалася йому, за шию і тягає її в такому принизливому і незручному положенні доти, доки бідолаха не погодиться вийти за нього заміж. Напевно, всі бачили бабок, що «склеїлися» паровозиком, але не здогадувалися, що спостерігали вияв найжорстокішої статевої нерівності й дискримінації самки бабки як особистості. Самка, змушена одружитися, відкладає яєчка у воду і відлітає, нітрохи не піклуючись про потомство, одержане від грубого ґвалтівника. Личинка бабки, яка мешкає у воді й лірично називається наядою, нагадує плід фантазії якогось невгамовного автора «жахів»: броньоване чудовисько бігає на довгих но­гах, плаває за принципом реактивного двигуна, як ракета чи, скоріше, як клізма (набирає і з силою викидає із задньої кишки струмінь води) і жере все підряд за допомогою нижньої губи, перетвореної в довжелезну складану «хапалку-кусалку» з кліщами на кінці. Страх, одним словом. Ось до чого призво­дить відсутність інституту сім’ї у бабок! Личинка, що від’їлася за рік-два підводного життя й подорос­лішала, вилазить з води. Її спинка лопається, і з футлярчика вилазить готова бабка — куди там до такого дива фокуснику, який витягує кролика з ка­пелюха!

А чи знаєте ви, що якщо б не було бабок, літа- кобудівництво зачахло б у зародку й авіації, як за­собу пересування, не існувало б узагалі? Ті, хто, на відміну від мене, дещо розуміють в авіаконструю- ванні, напевно, знають про флятер, що загубив свого часу безліч літаків — це явище вібрації крила літа­ка, яке виникає за високих швидкостей і призво­дить до того, що літак швидко розвалюється на дрібні шматки. Біологи (пишаюся!!!) підказали інженерам конструкцію для гашення цих вібрацій, таку, як на крилах у бабки, — маленький вантажик-обважню- вач на передній частині крила, так зване крилове вічко — і літаки тепер літають не гірше бабок.

Ось скільки переваг у бабки: жива викопна тва­рина, поїдає всяку шкідливу летючу і плавучу дрібноту, володіє неймовірно приємними на до­тик лапками, справжня авіамодель і, нарешті, про­сто красуня!!!

ТАРГАН

Кожна людина хоч раз у житті спробувала при­нести додому тварину. Хтось у дитинстві підбирав облізле кошеня, хтось приносив на радість рідним жука в коробочці, хтось — гусінь у банці, а хтось — підбитого горобця. Щасливі ті люди, які з віком не втратили певної дитячості душі, ті кого не добили ні колишні черги, ні нинішнє безгрошів’я і хто в солідному віці здійснює «несолідні» вчинки, при- носячи додому кошенят і приводячи цуценят. Зага­лом, усі колись намагалися створити домашній зоо­сад і знають, з якими труднощами пов’язане утри­мання тварини: вона їсть, п’є і здійснює протилежні процеси, результати яких доводиться прибирати. їй то жарко, то холодно, то вона хворіє, то нудьгує, то їй задушливо, то вона протягів боїться. А вже якщо вам «пощастило» стати володарем якогось тропіч­ного екзота, то ви перетворюєтеся на форменого маніяка, який метушиться по квартирі з термомет­ром в одній руці й ультрафіолетовим випромінюва­чем у другій і нестямно кричить: «Яка зараза відкри­вала кран у ванній?! Ви що, не бачите, що Василь­кові погано стало?! Василько вусики опустив, він сирості не любить!!!» (Василько — це який-небудь тарантул або скорпіон.) Власник екзотичної твари­ни стає ворогом усіх пір року і погоди як такої. Якщо на вулиці хмарно, то Василько сумує, якщо сонце — Василько дуже багато їсть, а це призводить до огрядності та шкодить його здоров’ю. Навесні Ва­силько хоче одружуватися, а де знайти йому гідну наречену, а взимку... тут господар екзотичної тварини задихається від обурення: ця погода не розуміє, що в тропіках зими взагалі немає, а Ва­силька зима засмучує!

А тим часом є одна абсолютно тропічна, дуже екзотична тварина, чия невибагливість в утриманні повинна була б зробити його бажаним гостем у всіх живих кутках. Судіть самі: ця тварина не по­требує особливих умов, вона мешкає де доведеться і не вимагає ні сонячних ванн, ні синіх ламп. Хар­чується цей скромний тропіканець практично всім, охоче поїдає віконні рами, старі газети і прутики від віника. А сміттєве відро для нього — це просто паризький ресторан «Лідо». Розмножується тропі­чний гість охоче й активно в будь-яку пору року і збільшує власне поголів’я в геометричній прогресії.

До того ж цей екзот відчуває просто собачу відданість господареві: ні за яких обставин він вас не покине, навіть якщо ви зовсім не будете його годувати і любити. Більше того, переїхавши на нову квартиру, ви будете приємно здивовані, побачив­ши, що ваш вірний друг, легковажно забутий вами під час переїзду, виявив чудеса непорушної вірності й, не нав’язуючись, не докоряючи вам і не вимага­ючи уваги до своєї персони, сам переїхав у якій- небудь коробці з усім своїм сімейством, дядечка­ми, тітоньками, внучатами племінниками і трою­рідними дідусями. Ви побачите, що він пробачив вам віроломство і як раніше бадьорий, веселий і енергійний.

Дивно, що будучи об’єктом такої гарячої і без­корисливої любові, людина не платить взаємністю таргану...

Таргани — вихідці з тропічних лісів Південної Азії, тільки у XVIII ст. вони заселили Європу. Ці далеко не привабливі тварини — одні з найдавніших комах Землі. Хіба що бабки можуть кинути їм виклик у довгожительстві й вірності своєму первісному вигляду. Таргани — великі консерватори, вони практично не змінилися з тих часів, коли бігали в папоротевих лісах кам’яновугільного періоду. З того часу минуло 300—400 мільйонів років. Хіба не вірність своєму іміджу!

Усього у світі існує близько 3 тисяч видів тарганів. Є дуже милі — червоні в чорну цяточку, є вельми поважні — довжиною 10 сантиметрів (уявляю крик жаху домогосподарок). Усі таргани — чудові бігуни і скакуни. Зустрічаються серед них плавці й навіть пірнальники. Ось тільки літунів немає. Тільки загнаний у кут тарган під прицілом занесеного над ним капця і задоволено-звірячої усмішки тарганоненависника-людини здатний, «примружив­шись», кинутися зі стіни і зобразити щось схоже на політ по параболічній кривій.

Майже всі види тарганів живуть у тропіках, деякі

—  на вільному випасі в лісах, полях, містах і селах помірної зони. І тільки два види тарганів — чорний і рудий (його ще любовно називають прусаком) загорілися незбагненною любов’ю до роду людського і заприсяглися у вірності нашим з вами житлам. Тільки в благодатному кліматі Криму наші домашні таргани «здичавіли» і переселилися в природу. До речі один одного ці таргани не люблять і разом не уживаються, мабуть із ревнощів. Дрібний і кволий прусак виправдовує свою назву підвищеною войовничістю і відважно поборює крупного й меланхолійного чорного таргана.

Усвідомлюючи, що люди ставляться до них з певною холодністю, руді таргани не залишають своє потомство на поталу людині, яка цілком здатна (випадково, звісно!) вимести тарганячі яєчка віни­ком. Самки-тарганихи мужньо тягають важкі сум­ки з майбутніми тарганчиками, так звані оотеки, при собі аж до появи на світ немовлят. Чорні тарга­ни більш неуважні й буквально відразу ж втрачають свою сумку.

Якщо ви оголосите своїй «домашній тварині» війну, то вас очікує бій не на життя, а на смерть, оскільки кукарачі (так називається тарган по- іспанськи) з однаковим апетитом їдять ваші шкіряні черевики і патентовані отрути. Тарган не любить, коли його поливають кип’ятком. Але бігати з кип­лячим чайником по кухні, обливаючись, псуючи шпалери і заливаючи сусідів, — це, звичайно, не вихід. Ще таргани не люблять холод і світло. Якщо ви твердо вирішили відвоювати у комах належну вам житлову площу, доведеться влаштувати у квар­тирі щось на зразок полярного дня в Антарктиді — мороз і сонце — відкрити зимою вікна і цілодобово не гасити світло. Уже за температури 5 градусів тар­гани гинуть через 30 хвилин, а за мінус 7 градусів

— через 1 хвилину.

Великі любителі тепла чорні таргани міцно влаш­тувалися в підземних комунікаціях тепломережі. Чим вони там харчуються, уявити собі складно, але щось усе-таки їдять. Те, що таргани дійсно заселили теп­ломережі, я можу засвідчити особисто. Одного разу ми з чоловіком, захоплені романтичним поривом, вирішили поселити в себе вдома цвіркуна, щоб він довгими зимовими вечорами співав і надавав на­шому житлу затишку і тепла. І якось восени в суті­нках ми виявили якихось комах, як нам здалося, цвіркунів (а треба сказати, що цвіркун до неприс­тойності схожий на великого таргана), що пустува­ли на люках тепломережі. Проповзавши півгодини в темряві по люках і порадувавши своєю дещо не­звичайною поведінкою сусідів, ми, щасливі бага­тим уловом, принесли додому повну банку... добір­них, дуже вгодованих, життєрадісних чорних тар­ганів. Добре, що вдома на світлі, розібравшись що до чого, ми поспіхом повернули тарганів в їхнє рідне середовище.

Ну, а якщо серйозно, то таргани — дуже не­приємні сусіди людини. Мало того, що вони псу­ють продукти, огидно пахнуть і дуже люблять здійснювати прогулянки по стіні вітальні саме тоді, коли у вас за столом зібралися особливо арис­тократичні й манірні гості, таргани викликають алер­гію і переносять дизентерію, тиф, туберкульоз, хо­леру, яйця глистів. Мабуть, єдиний засіб проти цих ходячих інфекцій — це китайські протитарганні олівці (тільки свіжі!) з написом на коробочці, що обіцяє тваринам неймовірні муки, назви яким не­має, принаймні в російській мові: «...черви сразу же пасют» (?). Однак, незважаючи на погрозливі написи, олівці діють і таргани дійсно «пасют». Отож не здавайтеся. Таргани — це природа в місті, при­рода в будинку, але це той самий рідкісний випа­док, коли живий світ повертається до людини во­рожою стороною. На жаль, буває і таке. Нехай же природа в місті зростає та множиться не тарганами, а квітами, метеликами і птахами, а якщо вже тарга­нами, то «вільними», які ведуть мирний спосіб життя в міських парках і клумбах.

БОГОМОЛ

Ось він, той самий випадок, коли брехливо-підне- сена зовнішність і патетична назва тварини є пря­мою протилежністю її, м’яко кажучи, вельми не­простому характеру. Здавалося б, комаха з чарів­ним ім’ям «богомол», яка покірно сидить на лис­точку в молитовній позі і з фанатичним виглядом здіймає очі в небеса, роздумує виключно про недо­сконалість цього світу та про те, як зробити його кращим, чистішим і добрішим.

Поглянувши на витріщені в молитовному екстазі світлі очі комахи з маленькою точкою зіниці мані­яка, глядач переживає легке почуття незручності за  власну приземленість, прагматизм і дрібновлас­ницькі інтереси. Але не поспішайте червоніти і відво­дити очі, поспостерігайте за медитацією богомоло- ма і ви будете вражені тією легкістю, з якою кома­ха, схопивши піднятими в молитві передніми нога­ми безвинного метелика, що пролітав мимо, про­ковтнула його і, анітрохи не змінившись на обличчі, знову вдається до свого неземного марення.

Апетит богомола викликає почуття широто за­хоплення — ця комаха їсть практично все: коників, жуків, бабок, метеликів, мух, гусениць, клопів, із задоволенням поїдає запропонованих їй надміру допитливими експериментаторами заспиртованих комах, у тому числі й витягнутих з нашатирного і деревного спирту.

Нічого дивного немає в тому, шо самка богомола, вихована на таких хижацьких традиціях, аж ніяк не є зразком подружньої доброчесності. Більше того, портрет богомолихи цілком може стати емблемою руху войовничих феміністок. Уявіть собі найрозгнузданіші фантазії чоловіконенависннці. Так ось, усе це — дитячий лемент порівняно із суворою правдою сімейного життя богомолів. Са­мець богомола, що зустрів предмет своїх мрій, не довго думаючи і не витрачаючи часу на пусті зали­цяння та ігри, прямо й рішуче приступає до найбільш таємної частини подружніх взаємин, а його прекрас­на половина так само рішуче і негайно ж приступає до... поїдання коханого. З однаковим ентузіазмом вони здійснюють ці, здавалося б, несумісні проце­си: самка з апетитом обідає своїм нареченим, а той. наполовину з’їдений, але охоплений пристрастю, продовжує свої матримоніальні дії. Після остаточ­ного з’їдання пристрасного чоловіка на місце, шо звільнилося, заступає наступний претендент на руку і серце жорстокої пані. На нього чекає та сама доля, і так доти, доки ніжна наречена не пообідає досить ситно. Можливо, з точки зору богомолів, у цьому інтригуючому звичаї є своя правда: по-перше, сам­ка отримує, пробачте за інтимні подробиці, подвійне задоволення, по-друге, самець закінчує своє життя в такий гострий і захоплюючий момент, що, ма­буть, і не помічає переходу на той світ інший, по- третє, така сім’я позбувається багатьох проблем, як виникають в інших у процесі спільного життя і ви ховання дітей: у невтішної вдови богомола зали шаються лише світлі спогади про коханого і почут­тя ситості.

Потомство, що з’явилося на світ унаслідок та кого неординарного шлюбу, не назвеш милим крихітками навіть за дуже великого бажання. Якос мені довелося стати нянею, годувальницею свідком поганих схильностей на рідкість числен ного і безсердечного виводку богомолят. Тато по дарував мені привезену з Криму крупну, вгодова ну й агресивну богомолиху Нюшу. Три місяці вон. провела в трилітровій банці, поглинаючи неприс тойну кількість різноманітної їжі — від дохлих м> до підвішених на нитку шматочків м’яса — здійснюючи регулярні напади на руку, що її год> вала. Потім Нюша відклала на гілочку, що сподс балася їй, кокон яєць і мирно померла. У погс жий січневий день юні богомоли вирішили не сподівано і дружно з’явитися на світ. Ті, хто ві лупився першим, розповзлися по всій квартирі змусили мене перекрити всі виходи з кімнати, криком «Обережно, богомоли!» відправити вс рілних на кухню та повзати годину по підлозі лупою в одній руці й банкою в другій. Відлови = ши безцінних утікачів, я, побиваючись і обурюк чись. спостерігала за енергійним процесом поїда- ня юними богомолами один одного. Нестриманіс:: їхніх гастрономічних схильностей справляла гніти че враження — богомол, що виліз «до пояса» комірки кокона з ентузіазмом відгризав голое брата, який вилупився поряд, і, підкріпившис: продовжував вибиратися на світ, де на нього вл : чекала сестра, що вилупилася «до колін». Загале - усе закінчилося трагічно, як у п’єсі Шекспіра: л: сотні богомольчиків з’їли один одного, а той, її: залишився останнім, помер від туги.

ЩИПАВКА

Дуже скромна, малопомітна тварина, _ наполегливо ховається від людини, яка підозрює комаху в безлічі вад і прихованій зловмисності сама назва істоти говорить про її, так би мові погані схильності. На різних мовах щипавка зивається однаково зловісно: «проткнуте в «вушний хробак», «уховёртка». Насправді ж павка далека від ідеї когось щипати або в шаг ти своєю присутністю чиїсь вуха. їй там пр нічого робити, адже харчується тварина ск} ною і піднесеною їжею — пелюстками квітів фруктами. Маленька щипавка не має силі тільки прокусити вухо, вона і шкірку фрукта і гризти не може, тому харчується вже покусан і попсованими плодами.

Довгі погрозливо заломлені кліщі на кінці її че- ця — зовсім не зброя. Спробуйте, стиснувши и, мужньо віддати свій палець .на розтерзання павці, і ви пересвідчитеся, що єдине, на що здат- а фізний звір, — це з ганьбою втекти.

Знаєте, чиїм родичем є щипавка? Коника! І йові риси вдачі у неї точнісінько такі самі, ім’ятаєте, у Чуковського:’«За кусток, под мосток, молчок».

А чи знаете ви, що щипавки вміють літати? І ще : ефектно! Але через вроджену скромність тварина эиховуе романтичні пориви своєї душі і здійснює ольоти вночі. А вдень її крила щільно упаковані й ковані під маленькими надкрильцями, щоб ніхто авіть не запідозрив шо невибагливу комаху в умінні ітати і в наявності крил взагалі. Сховати великі й юсить сильні крила під малесенькими надкрилами — це крутіше, ніж просунути верблюда у вушко -олки. А скромна комаха невимушено справляється із цим завданням за допомогою тих самих страхітливих кліщів на кінці черевця, так що страшні «кусалки» — зовсім не зброя, а знаряддя для пакування.

Мами, втомлені від неслухняності та примх роз­пещених діточок, не вигукуйте з патетичним вира­зом: «О, невдячні!», не ремствуйте на долю, ваші діти — сама любов і вдячність порівняно з нащад­ками щипавки. Вона, одна з найніжніших матусь у світі комах, будує гніздечко у чиїхось покинутих нірках, сидить на яйцях, немов квочка, а потім опі­кає і няньчить малят, як курка і, перепрацювавши в нелегкій справі виховання підростаючого поколі­ння, вмирає тут же, на бойовому посту, в оточенні підрослих діточок, які радісно... з’їдають померлу матір.

Так що не кривдьте щипавок, вони зовсім не­шкідливі, й особисте життя у них таке нещасливе...

СОЛДАТИК

Маленькі, дивовижно яскраві, розмальовані ко­махи у всіх дорослих людей викликають почуття ностальгії за дитинством. Ну яка дитина не тяга­ла в сірникових коробках «жуків-солдатиків»! Див­но, але сучасні діти, які ніколи в житті не бачили олов’яного солдатика, чий мундир такий схожий на «мундирчик» комахи, називають солдатиків тим самим ім’ям, що і хлопчаки дев’ятнадцятого сто­річчя. Насправді комаха має жахливо нудне ім’я: червоноклоп безкрилий. Проте романтична дитя­ча назва виявилася живучою, і навіть у такому солідному науковому виданні, як багатотомник «Життя тварин», червоноклоп називається гордим ім’ям «солдатик». Якщо врахувати, що французи звуть його «жандармом», стає очевидним, що у характері комахи сильно виражена певна войов­ничість.

Відкрию одну з таємниць солдатика: він зовсім не жук, а клоп! Не лякайтеся, він не кусається, а дотримується вегетаріанської дієти. Його улюблена страва — насіння лип і акацій та сік рослин. Утім, цей клоп — родич тих, жахливо несимпатичних... Мирного красеня-солдатика з кусючими клопами ріднить одна спільна риса — запах, про який оп­тиміст говорить: «Ех, коньячком пахне!» Червоноклоп отруйний. Не для людей, звичай­но (хіба що кому-небудь спаде на думку з’їсти кіло­грам-другий солдатиків!), а для інших комах та птахів. 1 яскравий мундирчик — чесне попереджен­ня: не їж, отруїшся! Не годуйте солдатиками меш­канців ваших живих кутків.

Мабуть, солдатики — це одні з небагатьох тва­рин, яким симпатизують буквально всі. Вони при­крашають собою міські вулиці й двори з ранньої весни до пізньої осені. їх люблять діти й дорослі. Вони — одні з найперших комах, які з’являються після зимівлі. Привабливі червоно-чорні солдатики вже в лютому скупчуються в місцях, що про­гріваються сонечком і радують городян, як перші... не ластівки, ні. а перші... клопики весни!

ВОДОМІРКА

...це зовсім не диво... навіть дитина може ходити по воді... Відчуття таке, немов ідеш по прозорому блакитному лінолеуму... ходіння по воді можливе, природне... І що тут такого?

Річард Бах

Звичайно, можна все пояснити законами фізи­ки, вдатися в міркування про поверхневий натяг води, про ніжки, змащені гідрофобними речовина­ми, що відштовхують воду, але як це нудно і непо­етично! Водомірка бігає по воді! Звичайно ж, вона здатна на це тільки тому, що вірить у себе і знає, чого хоче. А можливо, вона взагалі не знає про те, що у воді можна потонути. Нехай і водомірок, і мене звинувачують у суб’єктивному ідеалізмі, але я твердо вірю, що здатність бігати по поверхні води — наслідок надзвичайної натури цих тварин!

Водомірок знають усі. Ну хто не сидів на нагрітому сонцем березі річки і не стежив за стрімкими ривками цих комах, які з казковою легкістю рухаються по поверхні води і відкидають на її нестерпно блискучу поверхню крихітні темні тіні?! Відкидання водоміркою тіні доводить, що ко­маха абсолютно не занурена у воду, а ковзає по ній. Якщо ви дуже уважно придивитеся до руху водо­мірок, то помітите чотири довгі смуги, схожі на стрілки на випрасуваних брюках, — сліди, які во­домірка залишає на воді. Ліричний відступ: найказ- ковіша, найдивніша наука — це, безперечно, біоло­гія. Ви тільки вдумайтеся в ці слова: залишає сліди на воді! І хто? Цілком рядова комаха, яка мешкає в будь-якій калюжі. У

жодній, навіть найфантас- джується щось схоже на думку — попелиця відчу­ває, що десь щось втратила, не дізналася чогось важливого і цікавого. Думки про марність існуван­ня, зрозуміла річ, ні до чого хорошого не призво­дять — отруєна роздумами комаха народжує, окрім традиційних феміністок-дівчаток, ще й струнких та енергійних крилатих хлопчиків, що взялися не­відомо звідки. Осіннє покоління попелиць, яке усвідомлює, що життя коротке і треба брати від нього все, поспіхом святкує весілля і відкладає яєчка в серединку бруньок, які навесні перетво­ряться в ароматне листя. Потім життєлюбне поко­ління осінніх комах вмирає, щоб навесні з відкла­дених ним яєчок вивелися... лише пухкі, загальмо­вані самки.

Адже був час, коли крилаті романтичні попелиці порхали з квітки на квітку, наче мініатюрні метелики, сварилися, мирилися, одружувалися, народжували діточок, словом, жили бурхливо і весело. Але ситість — ворог прогресу. Тому еволюція маленьких ситих літунів призвела до того, що вони перетворилися на малорухливі травні мішечки, далекі від кохання і турбот. Тільки пам’ять поколінь: час від часу народжувати таких самих товстих і повільних, але все ж крилатих дочок, які важко перелітають з листка на листок і дивуються, навіщо їм потрібні ці незрозумілі й абсолютно зайві вирости, що ні до ладу ні до прикладу стирчать за спиною.

Що ж, усе має свій зворотний бік. У законах розвитку людини і комах багато спільного: адже ми — частини одного світу. Можливо, труднощі нашого нинішнього існування не пропадуть даремно. По- перше, ми всі як один повинні закохуватися (пригадайте, адже попелиці також стають здатними до кохання тільки від голодного і холодного жит­тя), а, по-друге, хто знає, можливо, у нас виростуть крила...

СОНЕЧКО

Божья коровка, Полети на небко, Там твои детки Кушают котлетки!..

От уже хто викликає симпатію буквально у всіх, так це найсимпатичніший червоний в чорну крапочку, лаковий жучечок. Уже самі назви цієї комахи кажуть самі за себе: російською мовою вона називається неймовірно романтично — божа корівка, по-українськи надзвичайно ласкаво — сонечко, а по-англійськи шанобливо — леді бітл, тобто пані жук.

Ніжне і дивне сонечко, здавалося б, повинне харчуватися виключно квітковим нектаром і ранко­вою росою, а воно насправді є злісним хижаком. Точніше, не злісним, а доблесним, адже знищує найзапекліших шкідників наших городів — попе­лиць, павутинного кліща, клопів, гусениць, біло­крилок.

Незважаючи на привабливу зовнішність, сонеч­ко зовсім несмачне, і оранжева рідина, якою жучок рясно забруднює ваші руки, — те саме молочко, за яке тварина і одержала назву корівка — не молочко

і не ознака ведмедячої хвороби, як багато хто ду­має, а спеціальна рідина з різким смаком, яка слу­гує для відлякування..

Віддане рідним широтам сонечко мужньо зимує на батьківщині. Тварини збираються на зиму у ве­ликі теплі компанії і дружно сплять де-небудь під листочком. А навесні усі як одне вони вилазять назовні погожої днини. Одного разу мені пощастило розташуватися в лісі на обід на місці зимівлі сонечок саме в той день, коли вони вирішили прокинутися. Приблизно протягом сорока хвилин я була стартовою базою для кількох сотень жуків, які починали свій весняний політ з моєї голови.

Іноді, у нечасті хвилини розумового осяяння, людству спадають справді розумні думки. Наприклад, однією такою думкою було використання сонечок для боротьби зі шкідниками полів і виноградників — з літаків скидали десанти комах. На жаль, миті осяяння минають, і люди використовують замість сонечок отрутохімікати. А шкода...

ВУСАЧ

Як не дивно, природа в місті вперто буяє. Ну ніяк ми її не дотруїмо і не доб’ємо! Прямий доказ тому я одержала вельми несподівано. «Ой, який синій жук!», — сказала, вийшовши на балкон, моя мама. Прямо в центрі Києва, у пречудовому асфальтово-бетонному оформленні, оточеному трьома 300-квартирними будинками, на загидженому і заїждженому машинами п’ятачку, який мешканці гордо називають «наше подвір’я», на чахлій, облізлій вербі сидів дуже великий і неправдоподібно красивий жук. Синій-синій! Зелений-зелений! Вусатий- вусатий! Гусар! Орел! Крупний (він закрив собою практично весь вербовий листочок) жук переливався металічним блиском і здавався таким неприродним у наших широтах, що спочатку я вирішила — це якийсь утікач з екзотичної колекції. Проте казко­вий незнайомець виявився споконвічно нашим, рідним, київським, зовсім домашнім, більше того, виріс рін на тій самій облізлій вербі. Жук цей дуже- дуже рідкісний, занесений у Червону книгу Украї­ни мускусний вусач. Нехай тепер хто-небудь скаже, що місто — кам’яна пустеля. Навіть представники Червоної книги мешкають на наших подвір’ях!

Два-три роки у вигляді, скажемо відверто, не дуже красивого черв’яка, вусач мирно їв деревину цієї верби, потім продрімав лялечкою певний час і виліз на світ божий незвичайним красенем. Мекаю­чи наречену, він розгойдувався на листочку, роз­прямляв вуса і розмірковував про те, що краса ви­магає жертв, що варто було три роки в темряві й сирості харчуватися деревиною, щоб заробити таку зовнішність, — і тут потрапив на очі моєму сімей­ству.

Півгодини ми активнодамагалися спіймати кра- сеня, бо я зажадала сфотографуватися з ним у парі. Ми розмахували граблями і всякими палицями, ро­били небезпечні для життя кидки з висоти п’ятого поверху, кричали, бігали по балкону, зібрали на­товп співчутливих сусідів, які, стоячи внизу і абсо­лютно не розуміючи, у чому, власне, справа, ак­тивно вболівали за нас і пропонували викликати пожежну команду. А жук спостерігав за нашими стрибками з неприхованим відтінком презирства і трохи ворушив лівим вусом. І тільки тоді, коли ми дуже сильно розгойдали гілку, він важко зістрибнув з неї і полетів.

Отже, я не можу порадувати вас портретом цьо­го красеня-вусача, але, можливо, він з’явиться на вербі під вашим вікном. Ви його не кривдьте. По- перше, тому що цей жук — представник червоно­книжного виду, а, по-друге, він такий надзвичайно красивий!

ЗЕРНОЇД

Настала весна — час під’їдати все, що по комо­рах завалялося. Запаслива господиня, яка радіє тому, що у неї в тумбочці зберігається НЗ різних круп, дістає мішечок квасолі, розв’язує його і вимовляє текст, що ніяк не в’яжеться з ніжними жіночими вустами. Виявляється, у гіршому випадку, у мішеч­ку на гірці потерухи сидить велика компанія ситих жучків і дивиться на колишню власницю квасрлі чистими очима, а в кращому — з кожної квасолин- ки виглядає чийсь ніс або зад. Словом, ку-ку, була квасоля.

Ця шкідлива істота, яка поділяє вашу любов до бобових культур, називається бобовим зерноїдом і відзначається неабиякою бадьорістю духу і здоро­вим апетитом.

Узагалі, цей зерноїд — корінний американець. Був золотий час, коли разом з колорадським жуком він мирно мешкав на далекому континенті й навіть не підозрював, що є на світі такий край — Європа. Хоча, можливо, зерноїди, які живуть у наших ку­хонних шафках, і сьогодні не знають про цю части­ну світу, адже, будучи вродженими затворниками,   вони зовсім не цікавляться географією. Усе своє життя бобовий зерноїд охоче проводить у затишно­му теплі комори, даючи за хорошої кормової бази до 12 поколінь на рік. Щоправда, деяким тварин­кам доводиться виходити в страшний і бурхливий зовнішній світ — треба ж відкласти яєчка на квасо­лю нового урожаю, щоб через рік чергова господи­ня поспостерігала на практиці інтенсивність роз­множення жучків.

Бобовий зерноїд — не просто зерноїд, це жук із секретом. Спробуйте, добудьте з мішка сухої ква­солі хоч би краплину вологи. Будь-який верблюд задушився б від заздрощів, якби дізнався про те, що на світі існує жук, який взагалі ніколи не п’є води, точніше, п’є те, що йому вдається вичавити із сухої квасолини.

Звісно, це неприємно, коли твої запаси з’їдає жук, але подумайте тільки, яке безрадісне існуван­ня веде шестиногий любитель квасолі: ніколи со­нечка не бачить, воду не п’є, живе в темній тум­бочці... Ех, та що там, нехай уже давиться своєю сухою квасолею, не шкода.

ТОЧИЛЬНИК

Одного похмурого листопадового дня, точніше, листопадової ночі, я читала на кухні, а все моє сімейство мирно спало. Раптом — чу! — незрозумі­ле і дуже навіть зловісне цокання пролунало там, де годинника явно не було. Я вирішила, що цокан­ня у вухах свідчить про те, що ночами треба спати, а аж ніяк не читати, і відправилася в ліжко. Однак наступної ночі звук повторився, а потім щовечора я виразно чула швидке і досить гучне цокання. Покликавши у свідки рідних, я пересвідчилася, що цокання чують усі, отже, воно — «об’єктивна ре­альність, дана нам у відчуттях». Але яка природа цих таємничих звуків? Ретельне розслідування по­казало, що джерело звуку — віконні рами, цокання чути ночами і, якщо постукати по рамі вікна, воно на деякий час затихає.

О-о-о! Скільки цікавого і страшного розповіли мені про це цокання містично настроєні друзі та знайомі! Виявляється, звук цей — свідчення того, що недоброзичливці, які вкрай розперезалися (а в кого їх немає!), вирішили звести мене зі світу і за­вели на моє нещасне життя якийсь фатальний го­динник. Знайомі містики радили мені здійснювати безліч екстравагантних вчинків: наприклад, годува­ти домовика (?!) кашею, розвішувати на вікнах іко­ни, прив’язувати в різних місцях ниточки обов’яз­ково блакитного кольору. Але, глибоко зітхнувши, життєрадісно повідомляли, що все одно це не до­поможе, і...

Не скажу, що я дуже забобонна людина, але такі натхненні прогнози аж ніяк не сприяли підтриман­ню бадьорості духу. До того ж цокання було на­справді, й аж ніяк не вчувалося. Не впала ж, дійсно, уся моя сім’я в колективну слухову галюцинацію! На жаль, змушена визнати, що сумніви оселилися в моєму не дуже твердому розумі. Якісь містичні на­строї переслідували мене уві сні, я вставала серед ночі й роздратовано грюкала в раму, щоб ненавис­ний годинник замовк, стала збудженою і вразли­вою.

І ось одного чудового дня, взявши почитати «Життя тварин», я натрапила на опис одного із жуків

—  домового точильника, який називається ще го­динникарем. Сакраментальна фраза «забобонні люди називають їх «годинником смерті» і вважають пога­ною ознакою» вразила мене в саме серце. Так, це я

—  ті самі «забобонні люди». О, ганьба на мою біо­логічну голову!

Звуки, які дивно нагадують нокання годинника, створює маленький (4,5—5 мм), але надзвичайно шкідливий жучечок. Домовий точильник, володар завидного апетиту і великий любитель деревини, особливо пошкодженої морозом або сирістю. Ра­ніше ці нехороші істоти з’їдали в будинках наших предків усі меблі, а сьогодні, в епоху деревноструж- кових плит, спаяних клеєм, який навіть електро­дриль не бере, точильники перекинулися на віконні рами.

Характер у жука-точильника дуже важкий. Він пошкоджує частини нашого житла, причому ро­бить це дуже підступно — точить свої ходи глибо­ко в деревині, не порушуючи зовнішнього шару. Ви навіть не здогадуєтеся, що від вашого вікна залишилася сама видимість. Крім того, підступна комаха досить артистично імітує раптову смерть, варто вам узяти її в руки. До того ж точильника охоплюють пристрасті, що зовсім не личать жу­кові. Схильний до нападів жорстокої меланхолії, самець, закликаючи подругу, у відчаї б’ється го­ловою об стіну свого житла. Так що те саме містич­не цокання — не що інше, як звук биття винятко­во міцної жучачої голови об деревину моєї вікон­ної рами.

Так, мені спадало на думку, що таємничі зву­ки створює комаха, але надто вже нехарактерним був для комах час — листопад, звичайно матри­моніальні настрої охоплюють шестиногу братію навесні.

Ну що ж, усе з’ясовано — імовірно, якийсь особ­ливо схильний до іпохондрії жук, що гостро відчув свою самотність холодної осінньої ночі, ридав і бився головою об стіну.

Отож, якщо ви почуєте у своїй квартирі загад­кове цокання, не впадайте у відчай — це не підсту­пи зловмисників і не диявольські витівки. Це тем­пераментна комаха з’їдає ваше вікно і палко хоче одружитися.

ХРУЩ

Усе своє свідоме життя я з глибокою підозрою ставлюся до фізики і з великою повагою — до фізиків. По-моєму, люди, здатні бодай щось зро­зуміти в цій темній науці — усі як один генії. Але, на жаль, зустрічі з фізиками викликають у мене, крім поваги, сильний комплекс неповно­цінності. Зі смутком думаю я про те, скільки років я старанно вивчала що цю науку і до яких не­втішних результатів (дуже сподіваюся, цю стат­тю не прочитають мої викладачі-фізики!) приве­ло занурення в цю галузь знання. Особливу підоз­ру завжди викликало в мене літакобудування. Те, що така залізна махина літає в повітрі й не так уже часто падає, схоже на чаклунство. Принаймні якимись околицями своєї душі я розумію інквізи- структора і вже не відчуваєш себе поруч з ним торів, що спалювали вчених (тільки фізиків, зро­зуміло, не біологів) на багатті — спалив авіакон-

таким ідіотом.

І ось зовсім недавно я дізналася, що моя не­здатність проникнути в таємниці авіаконструюван- ня відплачена. І зробив це не хто-небудь, а справж­нісінький біологічний об’єкт. Ніколи не здогадає­теся хто — хрущ! Виявляється, усякі фізики і меха­ніки не в змозі зрозуміти (до чого ж це приємно!), як хрущ літає. Я не розумію, як літаки літають, а вони — як хрущ літає. Є все-таки на світі справед­ливість! За розрахунками фізиків, хрущ узагалі не може літати, у нього коефіцієнт піднімальної сили (уявлення не маю, що це таке) в кілька разів мен­ший, ніж має бути за такої ваги і будови крил. А він літає і ганьбить авіаконструкторів! Хоча хрущ і са- дово-городній шкідник, а личинки його навіть за великого бажання не назвеш гарненькими — товсті, крупні, зморщені, біті беки з кишечником, що про­свічує крізь шкіру, — а все одно комаха мені глибо­ко симпатична і як ляпас авіабудівництву, і просто як красива, вусата, енергійна, трішки незграбна тварина, що голосно дзижчить, — отакий собі весе­лий поручик напідпитку. І розумієш, що він непра­вильно поводиться — дерева їсть, а неможливо його не любити!

ЗОЛОТООЧКА

Коли мій синочок засовує кошеня в чайник, з фатальною невблаганністю попадає м’ячем у скло серванта або наряджає собаку в мою вихідну сук­ню, я ставлю собі риторичне запитання: «Боже, що ж із нього виросте?!» А потім згадую приклади із царства тварин і втішаюся, адже найкрасивіші, най­корисніші, улюблені комахи з’являються на світ зі страшних личинок. Так, красуня бабка і її страш­на, просто розбещена у своїй хижості «дитинка», літаюча квітка — метелик і, скажемо м’яко, не дуже приваблива гусінь, тонняга-гусар хрущ і його пуза­та зморщена біла личинка. Ну, а бридке каченя і лебідь, що виріс із нього, — просто непристойно хрестоматійний приклад.

А от ще одна разюча невідповідність між хуліга- нистим дитинством і привабливою зрілістю — зо­лотоочка. Узимку ми часто знаходимо між віконними ра­мами або десь у затишних кутках на підвіконні чер­вонуватих висушених комах з довгими крильцями й сяючими золотими очима — зворушливі висохлінагадування про літо, коли ці комахи, тільки не бурі, а прозоро-зелені, порхали по чашечках квітів і зліталися увечері до засвіченої лампи.

Мабуть, золотоочка — найкрасивіша комаха на­ших широт. Метелики часто грішать зайвою роз­кішшю і строкатістю туалету, бабок підводить доб­ре виражена хижість вигляду, а ось золотоочка — елегантність, грація і хороший смак. Тонка відповідність між зеленим вбранням, прозорою ву­аллю недбало-великуватих крилець і величезни­ми золотими очима ставить золотоочку на один рівень (а, можливо, й вище) з витворами Кардена і Коко Шанель. Цікаво, подумає недосвідчений натураліст, а як же виглядають малята такої чарі­вної істоти — напевно, милі великоокі крихітки зі зворушливими вусиками у вигляді бантиків, біга­ють зграйкою за матусею, ночують у дитячій, ви­конаній у вигляді дзвіночка і харчуються некта­ром квітів.

Гм-гм... Ну, не зовсім так. Не хочеться компро­метувати золотоочок, але їхня дитинка — суціль­ний кошмар і головний біль для бідної мами, яка, відклавши яєчка, відлітає куди очі дивляться, щоб не засмучуватися через волаючу поведінку юних бандитів.

Взагалі, яєчка золотоочки цілком відповідають витонченому вигляду істоти, що їх відклала — ма­тово-білі кульки на довгих тонких елегантних ніжках-ниточках. Яєчка золотоочок дуже не схожі на все, що виробляється комахами. Довгий час їх вважали грибами, дали їм наукову назву і внесли в каталоги грибів. А тепер давайте пофантазуємо та уявимо собі стан мирного вченого-міколога (так називається дослідник грибів), який, описуючи особ­ливості будови цих симпатичних організмів, приніс листочок, на якому росли маленькі біленькі гри­бочки, до лабораторії, поклав його на скло мікро­скопа, подивився... і а-а-а-а!!! побачив, як з невин­ного грибка вибирається кусюче й волохате чудо­

висько, а на його фізіономії написане недвозначне запитання: «Кого б зжерти?»

Уявіть собі, що цей учений не збожеволів відра­зу, а, зацікавившись феноменом, вирішив вивчити біологію небаченого звіра. Важко сказати, як сприй­няла нормальна людина той факт, що ця комаха харчується, пожираючи вдень і вночі все на своє­му шляху. Можливо, наш гіпотетичний учений зрадів, коли з’ясував, що жертвами грибочка, який раптом ожив, є виключно шкідливі представники племені комах — попелиці, павутинні кліщі, чер- веці. За одну добу юний хижак здатний, не кліпнув­ши оком, з’їсти 300 яєць колорадського жука! Чи­стий порив боротьби із садово-городніми шкідни­ками дещо захмарюється вираженими дикунсько- агресивними схильностями комахи — борця за процвітання зелених насаджень. Поївши, хижак життєрадісно прикрашається, чіпляючи скальпи (точніше кажучи, шкурки) повалених жертв на колючки, якими вкрите його тіло. Навіщо кома­ха так вчиняє? Ну, так тепліше, і, разом з тим, шкурки убитої здобичі — чудовий захист від сон­ця. А головне — яка блискуча можливість похва­литися своєю відвагою і мисливськими успіха­ми! І не думайте, будь ласка, засуджувати комаху за такі звички. Чи далеко пішли від неї ми, люди, коли вішаємо на стіни своїх будинків голови уби­тих тварин, роги оленів і стелимо на підлогу зняті з них шкури?

Але повернімося до нашого нещасного вченого і уявімо, яке почуття здорової заздрості він відчув, коли дізнався, що юні ненажери ніколи не страж­дають на нетравлення шлунка. Чому? А тому, що перетравлюють їжу... зовні, у самій їжі. Тобто, плю­нувши травними соками на вбиту жертву, комаха тікає далі — вбивати і обпльовувати нових шкідників сільського господарства. А коли вони самі перетрав­ляться, повертається і випиває готовий коктейль. Але все це не можна порівняти з потрясінням, якого зазнав наш учений, коли з’ясував, що аж ніяк не страждаючи на відсутність апетиту, комахи ніколи (о! вибачте, будь ласка) не оправляються! У них навіть, пардон за зайвий натуралізм, органа такого немає!

Будемо вважати, що наш учений — людина з винятково міцною нервовою системою. Що він без усякої шкоди для свого психічного здоров’я переніс всі чарівні особливості біології вихідців з «грибів», які відкрилися йому. Що, здивувавшись витівкам природи, він дав цим комахам яку-небудь відповід­ну їхній вдачі назву — наприклад, «кошмари всепо- жираючі» або «хижаки, які не оправляються», а потім, описавши дивну поведінку цих тварин, виру­шив поглянути на своїх вихованців і виявив замість них... красунь-золотоочок, що ідилічно розсілися на листочках і відпочивають після довгоочікувано­го полегшення кишечнику. Тут уже не доводиться сумніватися в тому, що бідний діяч науки кинувся з криком нищити меблі, мікроскопи і вікна лабо­раторії. Зрозуміло, жодний психіатр не повірив його розповідям про те, що гриби перетворилися на такі чуда-юда, що тварина може їсти і при цьому не оп­равлятися, що потвори стали чарівними золотооч­ками. Думаєте, найбільш небезпечні сфери людської діяльності — це робота підводників, дослідників кратерів вулканів і працівників відділу з боротьби з особливо небезпечними злочинцями? Ха! Справжні небезпеки для психічного здоров’я дослідників і цілісності їхнього розуму живуть на нашому городі й зимують між рамами наших вікон.

ВОЛОХОКРИЛЕЦЬ

Знаєте, як виглядають личинки волохо- крильців? їх часто плутають із личинками бабок. Але юні бабки живуть на волі, а малята волохок- рильця будують собі будиночки. Напевно, ви час­то ловили на дні водойм комашок, що ховаються в трубочках, склеєних з усяких паличок, камін­чиків і черепашок молюсків. Іноді навіть живий молюск, який сидить у черепашці, вмурованій у стіну будиночка волохокрильця, відчайдушно во­рушить ріжками, не бажаючи слугувати цеглою і вимагаючи свободи. А вже рибалкам чудово відо­мо, як добре клює на волохокрильця, витягнутого з будиночка.

А знаєте, як називається один з волохокрильців, які мешкають у наших рідних водоймах? Гідропсих! Водяний, значить, псих.

Живе гідропсих у шовковому будиночку біля підступно натягнутих тенет власного виготовлення і чекає, коли в сітку попадеться комашка. Тут не­стримний волохокрилець кидається на бідну істоту і гарячково пожирає її. Чому маленькі комашки прозвали цього волохокрильця психом — зрозумі­ло. Але і сусіди — солідні волохокрильці тереве­нять між собою: «Ну, потрапила комашка в тенета, так підійди до неї чинно та благородно і з’їж, не поспішаючи, з достоїнством. Чого кидатися, як бо­жевільному? Псих, справжній псих!

І нехай деякі наукові видання, соромлячись не­милозвучної назви, називають нервових волохо­крильців гідропсихідами, а ми з вами знаємо, що водяний псих — він і є водяний псих.

ГУСЕНИЦЯ

Бідні, бідні жінки! Заклопотані господарки, за- тюкані робітниці, які однією рукою годують дити­ну, що обпльовує манною кашею нову матусину спідницю, другою рукою пишуть квартальний звіт, третьою, гм... гм..., мабуть, теж рукою, вигрібають з-під канапи дбайливо приховані чоловіком шкар­петки, четвертою знов-таки рукою варять борщ і при цьому абсолютно невідомо як і коли примуд-

ряються і брівки намалювати, і війки підклеїти, і життєрадісний хімічний рум’янець на щоках зобра­зити.

А уявіть собі, жінки, що у вас — два життя! Одне — метушня, праця, турботи — ви проживаєте в замурзаному халаті, капцях на вовняні шкарпет­ки, зі жмутом нечесаного волосся на потилиці. І встигаєте за це життя все-все переробити. Ну, всі буквально справи! Навіть наїстися про запас. А потім ви засинаєте, відпочиваєте від праці і про­кидаєтеся вільною (справи-то всі вже зроблені!) красунею. Доглянутою, причесаною і нарядною. І все ваше друге життя — тільки любовні пережи­вання. І нічого більше! Навіть їсти не треба, тільки купайтеся в коханні й переживайте безліч роман­тичних пригод.

Фантастика? А ось декому щастить! На жаль, не в людському світі, а у світі комах живуть щасливі істоти, чиє життя влаштоване саме так.

Метелики. Виявляється, життя метелика зовсім не таке, як його звичайно уявляють. Життя мете­лика — це, власне, життя гусениці. Малосимпатич- ний хробак — це не важке дитинство метелика, це, взагалі, і є його життя. Гусениця відзначається ак­тивною життєвою позицією. Народившись малень­кою і непоказною істотою, вона активно росте і дорослішає, сумлінно їсть зелені насадження, енер­гійно нагулює жирок. Цілих чотири рази за насиче­не (не стільки подіями, скільки їжею) життя гусе­ниця виростає зі свого вбрання, рішуче скидає ста­рий костюм (шкіру), їсть і поправляється зі свіжи­ми силами та новою перспективою. Подоросліша­латй змужніла гусениця перетворюється на знов-таки не дуже красиву, але надто діяльну лялечку — отакий твердуватий, підвішений на гілочці щільний футлярчик, з якого згодом вийде на світ метелик. Чому я називаю лялечку діяльною? О, вона не про­сто діяльна. Ті події, які відбуваються всередині неї, за своїми масштабами схожі на чаклунство. Колись я вважала, що в лялечки виростають крила і вона стає метеликом. Аж ні! Усередині миршавої обо­лонки відбуваються дива, які важко собі уявити! Гусениця сама себе з’їдає! Ущерть! Залишаються тільки нервова система, серце і статеві органи, за­нурені в такий собі компот — суміш поживних ре­човин, які колись були гусеницею. Спеціальні кліти- ни-фагоцити поїдають усі структури тіла екс-гусе- ниці, потім ця поживна каша йде на побудову клітин, з клітин будуються органи, частини тіла і, нарешті, цілий метелик. Намагаючись зрозуміти, чому ж не гасне іскра життя тоді, коли істота вже не існує, а перетворюється на огидну кашу, я можу тільки вигукнути: «Дивні діла Твої!»

А знаєте, для чого потрібні всі ці неймовірної складності перетворення? Для того, щоб метелик став красивим! Тільки для цього. Усе, що необхід­но для нормального життя, є в гусениці. Подорос­лішавши, вона цілком могла б одружитися, але ко­хання гусениць — це зовсім нецікаво. А от роман­тичні стосунки метеликів! Вилупившись із лялечки, метелик займається тільки одним — коханням. Він навіть не харчується, тобто не нагромаджує пожив­них речовин: пригубить трохи нектару, вип’є во­дички — виключно для задоволення. І тільки ко­хання, кохання, кохання! Навіть дітородіння не дуже турбує чарівну фею, бо яєчка, які вона відкладе, сформувалися ще в тілі гусениці, юна красуня тільки шукає їм відповідного тата. Потім вона відкладає яйця і — ой, леле! — вмирає.

Тільки для того щоб подарувати метеликові кра­су, потрібні разючі перетворення лялечки. Тільки для того щоб кохати, метеликові потрібна краса.

Чим більше я вивчаю біологію, тим більше ду­мок, не властивих натуралісту, народжуються в моїй голові. Надто красиве все в природі, надто розум­не, надто романтичне і, безперечно, одухотворене.

ПЕРЕЛІТ

Дивне явище — переліт птахів на зимівлю і на­зад. Такі маленькі, слабенькі, беззахисні істоти про­літають тисячі кілометрів! Але є явище, про яке мало хто знає, а вже воно точно з розряду фантас­тики. Чи знаєте ви, що метелики на зиму відліта­ють в Африку?

Уявіть собі, що означає такий переліт для роз­ніженого тендітного створіння з шовковими криль­цями! Традиційно метелики сприймаються як істо­ти, здатні пролетіти 2—3 метри і впасти після цього в знемозі на травичку або чашечку квітки. А вияв­ляється, за розніженою зовнішністю приховується залізна воля. Вийшовши в липні з лялечки, мете­лик насолоджується нашим досить помірним кліма­том, а потім, удосталь намочившись і намерзнув­шись, відлітає у вирій. Найзатятішими мандрівни­ками серед наших метеликів є реп’яхівка, жовтюх, банальний білан капустяний і адмірал. Адмірали летять до Африки поодинці. Це й зрозуміло — адм­ірал усе-таки. Не годиться метеликам з таким ім’ям збиратися в зграї. Купа адміралів і жодного матроса — це ж курам на сміх! А реп’яхівки — метелики, не закомплексовані різними забобонами, — летять на південь великим колективом.

Дивні, зовсім недавно відкриті перельоти мете­ликів — мабуть, одна з найзагадковіших сторінок біології. Абсолютно все в цьому явищі не зрозуміле. Як метелики знаходять дорогу? Чого тільки не ро­били вчені, прагнучи вивчити перельоти метеликів! Відловлювали нещасних істот, приклеювали до них бірочки і організовували своєрідні забіги, точніше, зальоти, покликані виявити швидкість польоту ме­теликів. На цих змаганнях переміг американський метелик-монарх. Він подорожував зі швидкістю 50 кілометрів за годину! Дослідники виявили, що ме­телики пролітають величезні відстані — з Європи до Африки! Летять вони по прямій, нікуди не звер­таючи. Діло доходить до смішного — якщо на шля­ху метеликів зустрічається дерево, вони не обліта­ють, а перелітають через нього. Якщо зустрічається яр — спускаються вздовж його схилу до дна, а потім підіймаються по протилежному схилу. Але цей мінімум знань зовсім нічого не пояснює. Абсолют­но неможливо зрозуміти, як метелики знаходять дорогу. Можна припустити, що попереду летить якийсь метелик-ватажок, отакий собі аксакал, що вже літав по цьому маршруту і запам’ятав дорогу. Аж ні! Метелики летять тільки один раз у житті й тільки в один бік. Комахи, що досягли жаданого вирію, від’їлися і відігрілися, вступають у шлюб, відкладають яєчка та вмирають у землі обітованій, куди вони так прагнули і насилу-таки добралися. А їхні діти, що гусеницями відгодувалися на афри­канській траві, обернулися на лялечку і знову наро­дилися вже метеликами, чи то з жиру бісяться, чи то їх мучить голос крові європейських батьків, чи то вони просто прагнуть вивчити власний родовід і побувати на батьківщині предків. Так чи інакше, а юні африканки летять на північ тими самими шля­хами, якими пролітали їхні тата й мами, у нашу з вами Україну, у наші міста і села, де ми радісно зустрічаємо їх сачками та шпильками.

Пригадайте, як виглядає метелик: тендітна істо та, у якої від найменшого дотику ламаються криль­ця. Як такі крильця витримують тисячокіломет­рові перельоти, штормові вітри, пекуче сонце і дощі? Звісно, неможливо уявити собі таке. Так само не можуть зробити це і вчені, які своє життя присвятили вивченню метеликів. А задумайтеся над тим, що маленька істота повинна боротися з вітром, який дме не завжди в спину! Що ж до орієнтації метеликів у просторі, то давайте при­пустимо, що десь у тендітній, крихітній, велико­окій голівці приховане щось схоже на карту, на якій точно вивірено прямий маршрут до місця призначення. Ось дурненький метелик і летить по прямій, боячись обігнути навіть ліхтарний стовп, щоб не збитися із шляху. Але ж метеликів відно­сить вітром! При сильному штормі їхній маршрут може відхилитися на тисячі кілометрів, і ніякий інстинкт не здатний передбачити, звідки буде дути вітер і з якою силою. Цікаво, а ви змогли б оріє­нтуватися в просторі, коли б вас носило сюди- туди вітром, часто в тумані, до того ж це відбува­лося в абсолютно не знайомій місцевості, де ви ні разу ще не були? Ага! Не змогли б. А ще вважає­мо себе царями природи і з поблажливим презир­ством ставимося до «дурненьких» метеликів. Мало який суперсучасний навігаційний прилад, осна­щений десятком могутніх комп’ютерів, здатний зробити те, що без усяких зусиль вдається мете­ликам уже тисячі років.

А ще поміркуйте над тим, де метелики беруть запас енергії, необхідної для такого перельоту, адже тварина, що летить над морем, здійснює величезну роботу і при цьому зовсім не їсть. Та й на суходолі комахи не стільки їдять, скільки п’ють. Останній раз метелик ситно обідав тоді, коли був ще гусени­цею. Тоді ж він нагромадив енергію для свого май­бутнього крилатого життя. Але в якому вигляді ця енергія запасається, де вона зберігається — таєм­ниця, вкрита темрявою. Це вже не згадуючи про те, що неможливо зрозуміти: чому не ламаються тендітні крильця?

Зрозуміло, такі складні подорожі не проходять метеликові задарма. Стирається райдужний пилок з крилець, тьмяніють на сонці барви. Отож, якщо навесні ви зустрінете бліденького, обшарпаного метелика з кошлатими кінчиками крил — зніміть перед ним капелюха (якщо ви боїтеся, що пере­хожі не зрозуміють вас, то зніміть його хоча б уяв­но). А краще поясніть оточуючим, що он той ме­телик щойно прилетів з Африки. Одні вирішать, що ви жартуєте, інші, безумовно, приймуть вас за божевільного, а хтось задумається і не стане ло­вити відважних мандрівників просто заради азар­ту і від нудьги обдирати їм крильця. Адже ма­ленька істота, що народилася і зросла на далеко­му спекотному континенті, прилетіла сюди, щоб дізнатися, що ж це за країна — батьківщина її батьків, створити тут сім’ю і залишити потомство. По-моєму, як патріоти ми просто зобов’язані по­казати їй найбільш привабливі особливості своєї країни і свого характеру.

МІЛЬ

І зовсім вони не така вже погань, а справжнісінькі метелики! Про кого це я? Про міль! Дійсно, стри­баючи по квартирі й плескаючи в долоні в марній спробі знищити вертку гидоту, ми зовсім забуваємо про те, що вони — ті самі метелики. Тільки не дуже яскраві, прямо скажемо, тьмянуваті. Але це здале­ку. А зблизька, при відповідному збільшенні міль дасть сто очок уперед будь-якому махаону — вона набагато вишуканіша та елегантніша.

Ну, любить міль їсти шуби і крупи, що ж поро­биш, такі в неї смаки. Але все це ніщо порівняно зі смаками деяких метеликів, які з апетитом ласують кров’ю, бр-р-р, екскрементами (простіше кажучи, какашками) та іншою мерзотою. І нічого! Ніхто їх не ляскає руками і гидотою не називає. А все чому? Тому що вони красиві. Де ж справедливість? Найгірші смаки красунь вибачаємо, а скромну міль просто зацькували!

А ви тільки уявіть собі, як щасливо живе, на­приклад, зернова міль — це та бека, яка псує ваші крупи. Свій будиночок, замаскований під зернятко, личинка молі будує з шовку і найласіших крупи­нок. Безтурботна і задоволена повзає вона по блис­кучих шовкових коридорчиках і їсть стінки свого житла. Ні тобі тривог, ні хвилювань — навіть зазд­рісно.

Живе собі й не знає про те, яка несправедливість чекає її в метеликовому майбутньому, як жорстоко­серді господарі крупи стануть переслідувати її за специфічні гастрономічні схильності.

А це в неї таке виховання — і мама її їла шуби, і бабуся їла шуби, і прабабуся. Що ж їй робити?

До того ж міль твердо знає, що вона є метели­ком, читай — красунею, а красуням багато що доз­волено. Навіть, якщо вони не дуже красиві...

НІМФАЛІДИ

Як усе-таки добре, що метелики — істоти абсо­лютно нешкідливі й абсолютно безпечні. Були б у метеликів зуби, кігті або хоч би яка-небудь отруй­на залозка, дорого б заплатили укладачі визначників і каталогів за моральну шкоду, завдану комахам.

Узагалі, з обивательської точки зору, завжди здається, що люди, які займаються дослідженням таких чарівних біологічних об’єктів, як квіти, мете­лики обов’язково переймають щось таке піднесено романтичне, ніжно-делікатне. Іще б пак!

Ось існує така група метеликів, сама назва якої говорить про те, наскільки фантастично гарні її представники — німфаліди. Тобто родина німф полів і лісів. До німфалід належать справді найкрасивіші метелики наших країв: павиноочка, адмірал, реп’я- хівка, кропив’янка, різні перламутрівки та пере- лівниці. Якби нормальній людині доручили охарак­теризувати цю групу комах, то, безперечно, першою ознакою було б визначення «крупні й найкрасивіші метелики, що літають удень».

А ось тепер вдумайтеся в те, як характеризується група німфалід ученими, укладачами збірника «Жит­тя тварин»: «Німфаліди — це метелики, у яких ко­роткі передні ноги густо вкриті волосками. Німфа­ліда — це слово жіночого роду, а тепер уявіть собі, як має будь-хто жіночого роду поставитися до такої характеристики — короткі, волохаті ноги. Тож доб­ре, що метелики — абсолютно необразливі й зовсім нешкідливі істоти.

ДЖМІЛЬ

Пияцтву — бій!

Так, не тільки людській природі властива ця вада. На жаль, у світі комах також зустрічаються сумні приклади надмірної схильності до міцних напоїв. Таку кричущу комашину аморальність мені дове­лося спостерігати минулого літа. Довго і пильно я спостерігала за особистим життям на рідкість чис­ленного і доброчесного сімейства джмелів, що меш­кає в нірці під, гм-гм, туалетом. Не буду розповіда­ти про те, яку радість викликала в оточуючих са­мотня фігура, яка годинами стоїть рачки біля входу в цей конче необхідний заклад, зате мені вдалося встановити, що тамтешня сім’я — яскравий пред­ставник міщанської доброчесності та домостроївсь­кого ладу.

Ось, думалося мені, як приємно спостерігати безгрішне і непорочне існування комах, таке відмінне від людського, переповненого пристрас­тями та інтригами життя!

І треба ж було такому трапитися, щоб скромне святкування мого дня народження за накритим на

вулиці столом привернуло пильну увагу якогось джмеля, який виявляв явно підвищену дослідниць­ку цікавість до келиха із шампанським. Відігнати дошкульну комаху було практично неможливо. До­велося махнути рукою і дозволити шестиногому сибариту прийняти ванну із шампанського. Коли джміль наплавався, він був виловлений мною з ке­лиха і посаджений обсихати на найближчу куртин- ку трави.

Але яким був мій подив, коли, проводжаючи го­стей і проходячи повз заповітне місце, я побачила обсохлого джмеля, який намагався зайти в рідну нірку з іншого боку! Важко злітаючи із сердитим дзижчанням, нетверезий джміль наполегливо бився головою в корінь, під яким знаходився вхід до гнізда, за чотири сантиметри від дірочки. Кинувши друзів, я жадібно дивилася на рідкісне видовище пияцтва у світі комах. Правильні побратими, по­глядаючи з осудом на суб’єкта, що компрометував сімейство, влітали і вилітали з рідного будинку з регулярністю годинникового механізму, і тільки ганебний п’яниця, не звертаючи на них уваги, кру­шив головою корінь. Зрештою, злетівши для чер­гової атаки, нещасний втратив рівновагу і упав до­гори ногами.

Спокійно дивитися на таке зневажання всіх за­конів доброчесності я не могла, а тому пропхнула джмеля в нірку паличкою. Щасливий, він поліз у будиночок, бурмочучи собі під ніс щось про те, що понаставили, мовляв, коріння...

І нехай я закінчила свій день народження в дещо незвичному місці й у дещо незручній позі, зате який урок тверезості й моральності я отримала!

А уявляєте, як боліла в джмеля голова наступ­ного дня!

ГАЛИЦЯ

Жили-були на світі крихітні комахи — галиці. Маленькі-маленькі, сумні-сумні. Комахи ці вели простий і безгрішний спосіб життя, невинно харчу­ючись соком рослин. А кожний норовив бідних тва­ринок образити, а то й з’їсти. Можливо, мали б ці комахи більш твердий характер, вони відростили б кігті й зуби і гідно відповіли своїм кривдникам. Але природжена делікатність не дозволила галицям по­водитися так нетактовно. І вони обмежилися тим, що побудували собі будиночки, де сухо і тепло, де не страшні ні проливні дощі, ні люті жуки. Буді­вельні експерименти галиць вельми оригінальні й, з точки зору рослин, не такі вже й невинні. Ці крихітні комахи виділяють особливу речовину, яка стимулює поділ рослинних клітин, що викликає розростання тканин, які так і називаються — гали. Цілеспрямовано виділяючи свій «будівельний елік­сир», галиці здатні моделювати своє житло, наро­щуючи його в тому або іншому напрямку.

Такий будиночок — втілена мрія кожної кома­хи: у ньому сухо, тепло, затишно і ситно — смокчи собі смачний рослинний сік прямо зі стін кварти­ри. Тому передовий будівельний досвід галиць пе­рейняли численні маленькі й сумні комахи, такі як, наприклад, попелиці й горіхотворки. Більше того, всякі беззахисні кузьки-комашечки, яких природа не наділила таким блискучим будівельним талан том, нахабно і безсоромно набиваються до галиць та горіхотворок у сусіди і квартиранти, оселяючись під привітним дахом їхніх жител.

Слід сказати, що галоутворюючі комахи наділені неабиякою фантазією, а тому результати їхньої бу­дівельної творчості бувають дуже вражаючими. Уява одних комах не йде далі спорудження не дуже сим­патичних шишок і куль на листі, їх живцях або квітках. Зате такі архітектори, як дубова горіхотворка, різьблять гали, які дивовижно нагадують яблу­ка, що несподівано виросли на листку дуба. Але вінцем нестримного польоту фантазії можна з упев­неністю вважати будівельні споруди вербової розо- утворюючої галиці, які дуже схожі на червоні тро­янди, що розцвіли на... кінцях гілок верби!

Галиці, які мешкають у галах, — дивні істоти, але повсякденне життя їхніх рідних сестер — без­квартирних галиць, мешканок гнилих деревних і рослинних решток — це страхіття, яке не може привидітися навіть у страшному маренні нездоро­вого маніяка. Ці бездомні галиці, яких називають міасторами, живуть великими колективами, що на­раховують по декілька тисяч особин. Навіть досвід­чені вчені, які дізналися про те, як з’являються на світ ці колективи, прокидаються серед ночі з кри­ками жаху. Тому нервові й вразливі персони мо­жуть далі не читати. Людям же мужнім і рішучим повідомляю, що всі члени колективу — вихідці з одного яйця. Яким чином? Одна-єдина личинка, що вивелася з одного-єдиного яйця, незбагненним чином розмножується, не доростаючи до дорослого стану. Усередині неї формується безліч «діток», які енергійно і радісно поїдають чи то маму, чи то сес­тру (з одного ж яйця) зсередини. З’ївши її, вибира­ються назовні, щоб стати незабаром таким самим «будинком-їдальнею» для безсердечних личинок, що «відгалузилися» від них. І так далі, так само весело, у тому ж енергійному темпі колонія життєрадісних канібальчиків розростається. Одного чудового дня вся братія нарешті дружно залялькується, потім пе­ретвориться на дорослих крилатих комах і розле­титься шукати затишне місце, де ця шалена історія повториться знову.

КОМАР

Такий маленький, а який бридкий! Ну просто неймовірна кількість недоліків в одному крихітно­му комашиному тільці. Комар — це слово відразу народжує непереборне бажання схопити капця і люто бити ним по стіні й стелі, безнадійно псуючи нові шпалери. Ні, дійсно, є сила-силенна кусючих комах — кусають собі тихо та мирно і особливої злості не викликають, а ось комар... Важко поясни­ти інакше, ніж природженим садизмом, його праг­нення не просто кусати, а при цьому співати бойо­ву пісню. І невідомо, шо дратує більше — сам укус чи маніакальні наспіви розперезаного кровопивці, що захоплено кружляє в темряві над вашою подуш­кою — ну хто не вигукував сонним голосом: «Ку­сай уже, зараза, тільки замовкни!» Це по-перше. По- друге, комар, що вкусив, не задовольняється усві­домленням того, що він напився нашої крові, а ще і напускає в ранку сверблячої отрути — знай, мов­ляв, наших і довго згадуй про мене.

жерні схильності властиві виключно самкам. Мужні ж представники комариного племені ведуть простий і безфішний спосіб життя, харчуються соком рос­лин і нектаром квітів. Зрадниця! Своєю нехорошою поведінкою комарихи ставлять під сумнів незапе­речну ідею, згідно з якою жіноча стать в усіх своїх виявах у принципі краща, ніж чоловіча. Ось і з’яв­ляються деякі злостивці роду людського, які ствер­джують, що комарихи — це дзеркало всього жіно­чого взагалі.

Шкідлива вдача і виняткова прихильність до роду людського породили безліч легенд про комарів, які аніскільки не відповідають реальній дійсності. На­приклад, загальне переконання про те, що мотиль — це личинки комарів. Так то воно так, з мотиля дійсно виводяться комарі, тільки зовсім нешкідливі й абсолютно некусючі. Личинки ж наших злобних переслідувачів — це такі великоголові, вкриті во­лосками комашки, які висять догори хвостом (хво­стом вони, між іншим, дихають) і вниз головою біля поверхні будь-якої хоч трохи придатної водойми — навіть квіткової вази з водою, а коли наближається небезпека, непристойно згинаючись, опускаються на дно. Або ось ще одна легенда — панічний жах і голосні крики завжди супроводжують появу вели­кого і винятково довгоногого комара, який разів у десять-п’ятнадцять більший за розміром, ніж наш звичний кровопивець: «Уявляєш, Васю, якщо тебе вкусить такий комар?! Таких тільки з пістолета відстрілювати!» А комар-переросток менше всього схильний до кровожерливих думок. Абсолютно мир­ний гігант, напевно, помер би від огиди, якби дізнав­ся, у яких гастрономічних схильностях його підоз­рюють, — він харчується виключно нектаром і ро­сою.

А ще ніхто не знає, чим харчуються комарі в лісах, де вони добувають кров. Деякі вчені схильні вважати, що комарі п’ють кров в беззахисних ми- шок-норушок, повільних лосів і апетитних лиси­чок. Але якщо порахувати всіх тварин-мешканців лісу і розділити це число на кількість комарів, вий­де, що за дві-три години комарі б просто дощенту з’їли бідних теплокровних тварюк. Інші вчені вва­жають, що комарихи задовольняються соком рос лин, який містить хлорофіл (зелений рослинний пігмент), адже хімічні формули хлорофілу і гемо­глобіну дуже схожі. Не знаю, брехати не буду, одне безсумнівно — людина на комариному столі — це рідкісне екзотичне блюдо: «Гей, полетіли, там за річкою дефіцит дають — дуже-дуже смачно!»

Але жарти жартами, а комарі — гидота надзви­чайна. Серед них є переносники малярії, енцефа­літу, жовтої лихоманки. Деякі медики вважають, шо комарі здатні розповсюджувати навіть СНІД.

Так що даєш бій літаючим кровопивцям — годі переносити різну погань і компрометувати жіночу стать!

Життя комах у сучасному цивілізованому суспільстві сповнене труднощів і розчарувань. Спро­буй звикни до різних досягнень науково-технічної революції на зразок електричних лампочок, які так заклично світяться і, з точки зору комах, такі схожі на сонечко, що засвітилося вночі. Або спробуй на­нюхай споріднену особину (наприклад, метелики знаходять один одного по запаху) серед запашного моря дезодорантів і духів у сучасному місті. Та що там лампочки і духи! Минулого літа мені довелося стати свідком того, як звичайна сосиска довела не­щасного комара до напівбожевільного стану.

Вражаюче багатий на комарів липень я прово­дила в особливо врожайному на цих комах лісі. Сказати, що комарі лютували — значить не сказати нічого. Однак всі укуси, усі мої страждання були відплачені в той день, коли я відварила сосиску і вирішила з’їсти її на свіжому повітрі. Уявіть собі, як виглядає сосиска з точки зору комара — рожева, тепла, гладка і фальшиво пахне чимось м’ясним. Зачарований безперечною привабливістю відваре­ної страви особливо лютий і винятково голодний комар з таким дзижчанням, що душа холола, спікіру­вав на тарілку і... вкусив сосиску. Прикривши очі в передчутті задоволення, він втягнув ... і нічого. «Див­но», — подумав, напевно, комар, пересунувся тро­хи вбік і знову вкусив сосиску. Знову нічого. За­мислившись, комаха вкусила сосиску ще і ще раз, а потім увійшовши в раж, неначе божевільна стала безладно кидатися на непохитний ковбасний виріб і люто вгризатися в нього. Перелякана непристой­ною поведінкою комара, я покінчила з його мука­ми влучним ударом руки.

Цей хвилюючий випадок розбудив у мені екс­периментатора і я провела серію дослідів на тему «Комарі та сосиски». З’ясувалося, що найбільшу гастрономічну привабливість для комарів (як, утім, і для людей) мають теплі й помірно гарячі сосис­ки, а холодні не викликають у комах жодного інте­ресу.

По-перше, ця історія принесла мені велике за­доволення, а, по-друге, я отримала доказ того, що комарі безсоромно вриваються в наші житла, залу­чені не тільки і не стільки світлом, скільки теп­лом. Тому не сподівайтеся, що широко відкривши вікно і вимкнувши світло, ви обдурили цих комах. Вони чудово орієнтуються в темряві й радісно ле­тять на ваші теплі сонні тіла. Цивілізація цивіліза­цією, а справу свою комарі знають!