Матеріали до
уроків і екскурсій .
ЧАСТИНА І ( Я. МЕЖЖЕРІНА )
Листок
Життя — складна штука. І не тільки в нас, людей. І не
тільки у тварин, а й навіть у рослин! Чого вартий хоча б той факт, що нещасні
рослини змушені щоосені повністю лисіти й у такому сумному і непривабливому
вигляді чекати кращих днів.
Рослина — зовсім не така безглузда істота, як
може здатися на перший погляд. Вона, виявляється, здатна стежити за тривалістю
світлового дня. Скорочення світлої частини доби — сигнал для рослини про те,
що незабаром настануть холоди і необхідно терміново звільнятися від листя та
впадати в сплячку. Наші дерева так звикли до зимової «відпустки», що вже не
можуть без неї обійтися. Дерева наших широт, так звані листопадні, не можуть
рости в тропічному поясі, де немає зими, де не настає бажаний солодкий сон у
зимовій свіжості й прохолоді. Тому такий плід, як наше банальне яблуко, в
Африці — неймовірна екзотика (зовсім як у нас — плід хлібного дерева) і коштує
відповідно.
Так що золота осінь — це видовище, цілком не
доступне жителям тропічного пояса. І ті, хто тихо заздрить тамтешньому
розмаїттю природи і завжди теплому клімату, можуть розрадити себе тим, що
жодному бразильцю і у сні не присниться,таке казкове видовище: жовті, червоні,
багряні дерева (у тропіках усе завжди однакове — зелене), кружляння опалого
листя, схожого на різнобарвні вітрила, які відносять літо, і чудовий орнамент —
жовті листки, що прилипли до мокрого чорного асфальту. Так що ще не відомо, де
природа цікавіша — у них, де вона нехай і буйна, але завжди однакова, чи в нас,
де можна щороку (!) спостерігати народження, дозрівання, плодоносіння і
відмирання, ні не відмирання, а засинання життя.
Що ж стосується того, як проходить ця сама золота
осінь з погляду одного окремо взятого листка, то виявляється, усе, що
відбувається в листках, настільки складне, що просто острах бере. Пожовтіння
і почервоніння листків — це насправді не пожовтіння і не почервоніння. Листок
завжди і червоний, і жовтий, просто ці барви приховані за інтенсивним зеленим
кольором неймовірного, фантастичного рослинного пігменту хлорофілу, здатного
перетворювати сонячне світло в живильні речовини! Коли восени листок перестає
живитися, коли сонячного світла стає менше, хлорофіл руйнується і стають
видимими пігменти, які раніше пригнічувалися його інтенсивною зеленню —
каротиноїди, ті самі, що в морквині. Але якщо хлорофіл зруйнований, якщо
листок не живиться, то навіщо ж він потрібний? І рослина потихеньку відторгує
не потрібний їй орган — в основі листкового черешка утворюються спеціальні
шари клітин. Один шар, той, що ближче до гілки, складається з міцних, здорових
клітин, здатних переносити всі примхи погоди і захистити рідну гілку. Він так і
називається — захисний шар. Тобто хитра рослина, ще не скинувши листок, уже
гоїть, лікує ранку, що утвориться в результаті розлуки гілки і її годувальника
— листка. А другий шар — відокремлюючий — шар чахлих і слабеньких клітин, що
тільки і чекають пориву вітру, щоб, дружно зойкнувши, порватися.
А от у дуба процеси відторгнення листків відбуваються
вкрай повільно і важко. Що з цього випливає? А ось що. Якщо ви зірвете
різьблену дубову гілку з багряними, казково гарними листками, удома обережно,
щоб не відірвати листки від гілки, пропрасуєте їх гарячою праскою і поставите
гілку у вазу без води, то листки не обпадуть і всю довгу зиму у вашому будинку
буде жити золота осінь!
Стовбур
Довго і болісно я намагалася зрозуміти,
навіщо садівники білять стовбури дерев. Спочатку я вирішила, що це — захист
від комах, які, не маючи сил подолати білу ділянку, умирають голодною смертю на
землі, дивлячись на недоступне листя вгорі. Але після того як я особисто
побачила безліч шестиногих шкідників садово-городніх культур, які нахабно
крокували побіленими стовбурами до апетитної крони, з привабливою думкою
довелося розпрощатися. А може, садівники — усі як один любителі беріз? Змушені
вирощувати не любі їхньому серцю груші й сливи, вони в такий спосіб намагаються
досягти заповітного ідеалу?
Лише недавно я з’ясувала, у чому ж, власне,
справа. Виявляється, білі стовбури — захист дерева від весняних перепадів
температур. Пам’ятаю, ще в школі, вивчаючи фізику, я дізналася, що чорні предмети
нагріваються сильніше, ніж білі (не уявляю, чому так відбувається). Отож чорний
стовбур, що пригрівся на лютневому сонечку і безтурботно розслабився, не
витримує нічних морозів і тріскається бідний. А от у берізки світла кора завжди
прохолодна — їй підступи лютневої погоди не страшні. А садові дерева, що всі
як один мають темну кору, дуже страждають від добових перепадів температур.
Так що, дорогі садівники-городники, приховайте розчин з
вапном до осені. Побіліть ваші дерева перед зимовими морозами, а потім з
презирством поглядайте на термометр, що показує вдень спеку, а вночі холод, —
вам не доведеться рвати волосся і закутувати яблуньки, що розігрілися, своїми
піджаками і шубою дружини. Не сподівайтеся, що побілені стовбури захистять
ваш сад від комашиної напасті — у той час як ви білите стовбури, комахи з
апетитом їдять молоденькі бруньки і листочки. Краще повісьте в саду синичник,
заманіть на свою присадибну ділянку плисок або мухоловок — вони куди
оперативніше, ніж вапно, впораються з комахами.
А потім уже біліть сад на своє задоволення — може, вам і
справді більше подобаються берези.
Квіти
Зрозуміло, я не буду сперечатися з тим, що
голландці — молодці і квіти, які поставляються цією країною, — диво краси.
Але... Але... Але...
Якщо ви — бідний студент, інженер, лікар і так далі (див.
список спеціальностей, одержуваних випускниками університетів), ви, зрозуміло,
можете не їсти з тиждень, продати зібрання творів Чехова або улюблений том
Кафки і подарувати коханій букет голландських орхідей, породивши тим самим у
неї здорове замилування вмістом вашого гаманця і нездорові надії на те, що
наступним подарунком логічно виявиться остання модель «Мерседеса». Звичайно,
можна завоювати дівчину такою справді дорогою ціною, і вона вийде за вас заміж,
пояснивши подругам: «Я не сліпа, сама все бачу, але зате він багатий». А потім
зануритися у вир сімейного щастя з дружиною, що складає плани купівлі вілли на
Канарах, обсадженої орхідеями: «Це тепер буде наша сімейна квітка, правда,
любий?».
Але можна вчинити зовсім нетрадиційно: взяти
кохану під руку і, сказавши їй: «Сьогодні я покажу тобі диво!», відвезти її на
електричці до лісу, де ростуть орхідеї. Якщо при цьому ви, захлинаючись і
поблискуючи очима, розповісте їй пару байок із життя цих рослин і нарвете букет
польових квітів (тільки, Боже спаси, не червонокнижних орхідей!!!), то після
приїзду додому ваша щаслива й покусана комарами кохана скаже тим самим
подружкам: «Ну так, бідний, але він такий... такий... загалом, у нього не
можна не закохатися!» Думайте самі, вирішуйте самі.
А, власне кажучи, чи знаєте ви, що в наших
лісах ростуть орхідеї? Наші, рідні, українські, вони настільки гарні, що
випадковий перехожий, який знайшов їх, довго і спантеличено дивитиметься на
квіти, потім на довколишній пейзаж, потім знову на орхідеї, а потім піде,
давши собі слово честі ніколи більше зранку не похмелятися. Про те, що фашисти
вивозили з України чорнозем, знають усі. Знають і пишаються своїм чорноземом,
сидячи з високо піднятою головою у двометрових заростях кропиви на власному
подвір’ї. І майже ніхто не знає про те, що в гітлерівській армії існував
спеціальний загін, завданням якого було вивозити з нашої країни орхідеї. І
багато вивезли. Те, що залишилося, нібито охороняється, тобто занесене в Червону
книгу України. А насправді практично ніхто і не знає про те, що в рідних лісах
цвітуть орхідеї, у той час як ця частина нашої флори цілком заслуговує на те,
щоб стати предметом національної гордості й всенародної охорони.
Дивно, що ми, такий нібито романтичний народ
(пригадайте, які гарні рідні казки і пісні), такі байдужі до квітів. Майже
кожна держава пережила або переживає період бурхливого захоплення яким-небудь
особливо симпатичним представником рослинного світу: всенародна любов до
обраного улюбленця, букети особам протилежної статі, пісні, танки і свята,
присвячені обожнюваному зеленому насадженню, аж до включення останнього в герб
міста чи держави. Причому цими улюбленцями є звичайні рослини, ті, які ми у
великій кількості топчемо й ігноруємо, віддаючи перевагу закордонним холодним
і штучним красеням. От уже справді: що маємо — не бережемо.
От, наприклад, лілія — квітка французьких королів,
точніше династії Бурбонів. Безумовно, лілії, селекціоновані сучасним
голландським квітникарством, казково гарні, але це, так би мовити, вторинний
продукт, те, що виведено штучно, а в наших рідних лісах ростуть справжні дикі
лілії — прародичі культурних форм. Звичайно, на колір і смак товариш не всяк,
але особисто мені набагато миліші вишукані й витончені дикі лілії, ніж
неприродно гарні культурні форми. Дикі лілії, крім краси, являють ще й нашу
гордість, вони — неоціненний генофонд, з якого за бажання можна вивести що завгодно,
хоч сіро-буро-малинові в клітинку!
Про існування диких лілій та орхідей або, приміром,
диких ірисів у рідних лісах знають далеко не всі. А от чому не цінують таких
скромних і добре відомих масам чарівних квіток, як, наприклад, волошки (вони ж
васильки)? Надто скромні? Але цю квітку обрав своїм символом німецький імператор
Вільгельм І. Як не дивно, ця рослина з простою назвою — гість з екзотичної
Азії, а не наш місцевий Василь. А дзвіночки, що сяють серед нескошених трав
своїми незрівнянними віночками! А зовсім звичайний і такий вражаюче життєлюбний
барвінок, улюблена квітка Жан-Жака Руссо, чий пам’ятник у Женеві обсаджений
суцільним килимом із цієї рослини! А надзвичайна, казково ніжна незабудка,
символ вірної любові. А чарівні братики (Анютині оченята), які знову-таки не в
нас, а в-Західній Європі є символом освідчення в любові. Ну хіба не чарівний
звичай — освідчуватися в любові квітами? А ромашка, одна з небагатьох квіток,
яку вшанували своєю любов’ю східні слов’яни! Щоправда, виражається ця любов
дещо дивно — у садистському общипуванні пелюстки за пелюсткою. Чому слов’янам
так запала в душу ця сама неіснуюча квітка папороті — не уявляю. Хіба і без
того мало гарних і загадкових квітів у нашій рідній
флорі? Скажімо, найзвичайнісінька примула — сонячно-жовта
в’язка довгеньких дзвіночків на блідій, пухнастій ніжці — вважається в західній
містичній літературі відбитком ключів від Царства Небесного. Для тих, кого
хвилюють більш земні блага, повідомляється, що заодно примула — ключі від
підземних скарбниць, де «Царь Кашей над златом чахнет».
А яка прекрасна наперстянка, фатальна, отруйна
красуня! Гарна і корисна: ліки, виготовлені з наперстянки, врятували тисячі
життів. Як і кожна справжня красуня, наперстянка ховає якусь таємницю. Саме
наперстянка створила ту надзвичайну жовто-зелену гаму фарб Ван Гога, що змушує
захоплюватися його полотнами. Яким чином? Художник приймав препарат з
наперстянки, великі дози якого викликають зміну колірного зору. Весь світ дам
Ван Гога в період лікування був жовто-зеленим. І красуня-наперстянка —
повноправний співавтор його картин.
Про красу водяної лілії — латаття — по-моєму,
і говорити не треба. Його чаклунська русалчина принадність загальновизнана.
Хоча теж прикро, що настільки звичайне для нашої природи латаття асоціюється з
Офелією, а не з рідним епосом.
І мак! Адже це теж не тільки опіум для народу
чи присипка для бубликів, а й краса!
У Франції перше травня — день конвалій. Усі-
усі, діти і старі, чоловіки і жінки, прикрашаються в цей день конваліями і
дарують їх один одному. У нашому розумінні
Першотравень — свято суворе і «червона гвоздика — наша квітка», але
ось яка крамольна думка непокоїть мене: якщо в цей день дарувати конвалії і
посміхатися, то навіть за умови такого глибокого легкодумства цілком можна залишатися
солідарними трудівниками.
Чи знаєте ви, що непомітна фіалка — дуже шанована
у Франції квітка, символ династії Бонапартів, улюблена квітка першої дружини
Наполеона — Жозефіни. Дві засушені фіалки знайшли після смерті Наполеона в його медальйоні —
можна, виявляється, бути великим вершителем доль людства і залишатися при
цьому захопленим романтиком. У нашому суворому суспільстві любов до квітів
викликає сором’язливу усмішку і легке зніяковіння — що за ігри в бирюльки, коли навколо так
багато суворого і серйозного.
Так, життя
наше сьогодні важке і похмуре, і сперечатися з цим не доводиться, але в наших
силах зробити його трохи кращим. Ми ж так увійшли в образ жертви, шо сприймаємо
страждання як вид, вибачте, кайфу. З упертим виразом нещастя на обличчі ми
розповідаємо про те, як незатишно та сіро в наших оселях, і при цьому з любов’ю
плекаємо і протираємо ганчіркою цю невпорядкованість як гарантію від зайвих
клопотів і турбот. Сумними очима ми споглядаємо з балконів сіре подвір’я і
журимося тим, що нашим дітям ніде гратися. Так змініть же що-небудь! Посадіть
у своїй квартирі квіти. Не дорогий екзот, більше схожий на подорожник, що
зазнав жорстокого нападу сарани, — паличка, а на ній какашечки — «Зате у всій
країні таких три штуки: у мене і... не повіриш, у кого!», а наш нормальний
дзвіночок або кульбабу, або ромашку — і оригінально, і красиво, і безкоштовно.
А ще краще — посадіть у горщику будяк — по-перше, він гарний,
у всякому разі гарніший від будь-якого кактуса, а по-друге, нехай усі вороги
здохнуть від вашої оригінальності й незакомплексованості.
Пригадуєте незабутнього професора Преображенського:
«Розруха не в клозетах, а в головах!» Ну чому перебудова ознаменувалася масовим
викиданням балконних ящиків для квітів? Це що, така клятва на вірність новому
ладу: «Якщо ти прийшов на ялинку — отже, ти не піонер!» — якщо в тебе на
балконі ростуть квіти — отже, ти не усвідомлюєш повною мірою доленосність
моменту, який ми переживаємо? А ті рішучі й мужні люди, що розводять на балконах
квіти, по-моєму, присяглися все життя зберігати вірність чорнобривцям. Чи то квітка
ця навіває на них патріотичні роздуми, чи то вона одна така сувора, щоб
уособлювати наш непростий час.
Зараз можна купити пластмасовий ящик, що
легко миється, — прикріпіть його на балконі й посадіть у ньому польові квіти —
це заспокоїть вам нерви і покращить настрій.
А наші клумби! «В очі дивляться кани» — і хоч
застрелися, тільки кани в них і дивляться. Ну, хіба що ще жоржини. Або сальвії.
А навесні — тюльпани. Але неодмінно всі квіти червоні й дуже великі. Я не
розумію, хіба є такий закон, що квіти на клумбах повинні бути не меншими
встановленого розміру і тільки певного кольору? Давайте вирощувати на клумбах
наші квіти — ті, що уособлюють нашу природу, а вона варта того, щоб нею
пишатися. Адже галявина з польовими квітами в місті — це гарніше, ніж кани, які
всім набридли, і, якщо хочете, патріотичніше.
Давайте продавати в підземних переходах маленькі
букетики польових квітів, як і уже роблять найбільш прогресивно настроєні
бабусі. Ну що робити з подарованою тобі на прогулянці двометровою трояндою?
Навіть якщо її голівку відірве яка-небудь надмірно весела дитина, ви цього не
помітите, бо перед носом не квітка, а нескінченне стебло.
Якось не вдається нам стати законодавцями
мод. А зовсім навпаки. От і їдуть до нас уже давно непопулярні довгі-предовгі
троянди, червоні-червоні гвоздики, великі-превеликі лілії, а країни, які нам їх
поставляють, люблять і культивують своє, рідне, простеньке і справжнє.
Хоча нам нічого чекати милості від природи
після того, що ми з нею зробили, природа завзято і цілком не зрозуміло любить
нас. Ну просто божевілля якесь із її боку. Чи, може, варто спробувати
відповісти на її почуття?
А чи знаєте ви, що Гете ніколи не вирушав на прогулянку без пакетика насіння
фіалки, яке розкидав усюди, де проходив?!
Те, що
бігає, плаває, повзає... Рослина
Хто сказав, що рослини не вміють пересуватися?!
Дуже добре вміють. Напевно, кожний з вас бачив найвидатнішого пішохода в
рослинному світі
— такі
малюсінькі ялинки-сосонки, що повзуть по землі й піднімають угору пухнасті
шишечки. Це плавун, який у народі називають ще «пливун», «бігун», «текун», а
англійською — «сосонка, що біжить». Ця рослина — страшна непосида. Усе життя
вона в дорозі й ніколи не знаходить собі постійного місця. За один рік її
стебло, що стелиться по землі, виростає приблизно на 15 см, і на стільки ж
відмирає «хвіст» старого стебла. Ну, не дуже швидко плавун рухається, але
все-таки рухається! Якщо посадити плавун у горщик і поставити поряд інший
горщик із землею, рослина повільно, але переселиться туди. І ось що вражає: на
тому місці, де «пройшов» плавун, 100 років не буде рости ця рослина! Напевно,
плавун висмоктує з ґрунту якісь життєво необхідні йому і важко відновні
компоненти, хоча точно причина такої зневаги до пройдених ділянок не відома.
Може, плавун — природжений першопрохідник і йому просто не цікаво повертатися
на старі місця.
Треба зауважити, що плавун ніяк не назвеш багатою
рослиною — квітів у нього немає, плодів немає, але чим багаті, тим і раді.
Плавун має багато спор. їх застосовують і в сталеливарному виробництві — ними
притрушують форми, і виливок виходить на подив гладенький і гарний, що і
шліфувати не треба. Якщо ви захочете зобразити мага і чарівника та порадувати
своїх близьких чаклунськими штучками, напружте обличчя, зсуньте брови, прошипіть
щось малозрозуміле і сипніть на полум’я свічки попередньо зібрані й заховані в
рукаві або жмені спори плавуна — вони розсипляться маленьким бенгальським
вогнем.
Крім таких екзотичних застосувань, спори плавуна
служать і дуже прозаїчній меті — їх використовують для виробництва аптечної
присипки від опрілості.
А от хто міг би зробити плавун своїм гербом, так це
гомеопати. І дуже просто: в офіційної медицини — змія, а в гомеопатії —
плавун. Адже гомеопатичний препарат зі спор плавуна — лікоподіум — один з
китів, на якому тримається ця галузь медицини. Дуже ефективно лікоподіум лікує
печінку, допомагає при захворюваннях нирок, старінні організму і прикрих
чоловічих неприємностях. Важко сказати чому, але лікоподіум — ворог хвороб, що
виникають на правому боці тіла. Тобто, якщо у вас застаріла хвороба печінки і
ви страждаєте на здуття живота і застуди, крім того, болить що-небудь праворуч
— біжіть до гомеопатичної аптеки або на прийом до лікаря-гомеопата і вражайте
його своєю ерудицією: «Докторе, а чи не пропишите ви мені лікоподіум?» До того
ж, тепер ви знаєте, що це не просто якийсь препарат із малозрозумілою латинською
назвою, а дуже мила пухнаста рослинка, що вміє бігати!
Плаваюча
папороть
Знаєте, як виглядає папороть? А от і
неправильно. Папороті, виявляється, мають найнесподіванішу зовнішність.
Наприклад, у наших широтах росте... водяна папороть! Вона має аристократично-
вишукане ім’я сальвінія плаваюча. І, відповідно до назви, живе ця незвичайна
папороть у стоячих водах або водах, що повільно течуть.
Сальвінія плаваюча — рідкісна рослина з химерним
характером — занесена в Червону книгу України. Здавалося б, червонокнижний вид
— щось цілком недосяжне, те, що можна побачити тільки десь у непролазних нетрях
дикої природи, озброївшись наметом, харчуючись консервами, годуючи комарів і
ночуючи в товаристві зграї вовків. Узагалі, так воно і є, але сальвінія — той
самий рідкісний випадок, коли унікальну рослину можна легко спостерігати в
містах, наприклад у таких великих і технократизированих, як Київ.
В Україні сальвінія росте у водоймах басейну
Дніпра та Сіверського Дінця. «Басейн річки» — щось малозрозуміле, а насправді
це — усі річки, озерця, струмочки і калюжі, що течуть неподалік від великої
річки. Жителі Києва, Чернігова, Черкас, Дніпропетровська, Херсона, Одеси,
Харкова, Луганська мають щастя (так, це саме щастя!) спостерігати у своїх
містах цю незвичайну папороть.
До речі, список місцеперебування сальвінії —
смертельний вирок цій рослині як біологічному виду. Щоправда, відразу стає зрозумілим,
чому сальвінія — рослина, що зникає. Живе вона аж ніяк не в безлюдних нетрях,
де є шанс затаїтися і вижити, а у великих містах, де з водоймами відбувається
самі знаєте що. Весь світ проти нещасної сальвінії — фабрики і заводи радісно
зливають у воду всяку погань, кидаючи виклик міській каналізаційній мережі
— хто більше!
Кожний автолюбитель, який шанує себе, намагається помити своє обожнюване механічне
чадо в тихому і чистому озерці, заселеному сальвінією. Меліоратори і
будівельники мужньо і суворо осушують «непотрібні» водойми, усією шкірою
відчуваючи, яку гарну справу вони роблять. Куди ж подітися нещасній
городянці-сальвінії?
Якщо ви побачите плаваючу у воді незвичну рослинку
— маленьке стебельце, усаджене гарними оксамитово-зеленими, пухнастими
овальчиками розміщених рівненькими парочками листків і висячими у воді
пухнастими корінцями, — знайте, перед вами щось неймовірне — плаваюча папороть.
До речі, ці корінці — суцільний обман, не корінці зовсім, а видозмінені
листки. А коренів у сальвінії взагалі немає. Навіщо сальвінії було потрібно
позбавитися коренів і вдавати, що листки — це корені, сказати важко. Можливо,
тут виявилися властиві цій рослині загадковість і здатність до
ексцентричності.
Узагалі, сальвінії — тропічні рослини, і всі
члени цієї водоплавної родини — мешканці теплих країв. Тільки один вид родини
Сальвінієві пристосувався до життя в нашому не дуже сприятливому кліматі. На
зиму мужня рослина відмирає, залишаються від неї тільки купки спор — так звані
соруси, що переживають зиму на дні водойм. Треба сказати, що сальвінія —
рослина чернечої цнотливості. Невимушено розмножуючись вегетативно, тобто
поділом стебла на частини, рослина ця ніяковіє від статевого розмноження як
такого. У міру наближення цього хвилюючого етапу життя папороть у буквальному
значенні цього слова вмирає (напевно, від сором’язливості) і непристойні дії
здійснює не сама, а за допомогою уповноваженого представника, так званого
заростка — спеціального організму, здатного до статевого розмноження. Навесні
зігріті сонечком соруси спливають, з них розвиваються чоловічі й жіночі
заростки, що здійснюють процес запліднення, і зародки, які з’явилися на
світло, ростуть назустріч стічним водам, бензиново-нафтовим плівкам і
меліоративним кампаніям. Так чергуються в житті папоротей покоління
безстатевих рослин (власне папоротей) і заростків.
Існує закон, згідно з яким не можна вилучати з
природи червонокнижні види. Але я дозволю собі висловити думку, здатну
викликати повальну непритомність усього Міністерства екологічної безпеки: якщо
справжні аматори рослин помістять парочку- другу цих дуже ошатних і незвичайних
папоротей у свій домашній акваріум, розмножать їх (а сальвінію можна
розмножувати просто поділом стебла на частини), а потім випустять у водойму,
то нічого страшного не відбудеться, навпаки, і вівці будуть цілі, і вовки ситі
— і аматори природи зможуть похвалитися несподіваним мешканцем живого куточка
— водяною папороттю, і природа збагатиться кількома зайвими (точніше, зовсім
не зайвими!) рослинами.
Ялинка
Дуже шкода
ялинки, які після Нового року викидають на смітник. Думаю, кожний з нас, проходячи
повз смітники, завалені пожовтілими деревцями зі шматками мішури на гілках,
сором’язливо відвертався, знаючи, що десь так само лежить і його ялинка. І все
одно в переддень новорічних свят неможливо утриматися і не купити пухнасту
красуню, навіть уявляючи її подальшу долю. До того ж, завжди є прекрасне
виправдання: ялинка все одно вже загинула, так чому ж її не купити. Ну, по-перше,
якщо ми одностайно відмовимося від купівлі ялинок, то наступного року їх
обов’язково зрубають менше. А по-друге, жалість до загиблих ялинок — це аж
ніяк не сюсюкання, а проблема загальнонаціонального значення.
Думаєте, я
жартую? Ще б пак! Зовсім недавно весь світ співчував Закарпаттю, яке зазнало
екологічного лиха. Якщо ви, виявляючи дива доброти, сумно зітхали, дивлячись
репортажі про нещасних потопленців, — вдихніть глибше, розправте плечі і знайте
— це ваших рук справа. Нічого валити на абстрактну природу, на парниковий ефект
і на погані промислові підприємства, що задимили все навкруги. Те, що
відбулося (і знову може відбутися) у Карпатах, — природне продовження вирубування
ялинок.
Поясню. Під
Києвом або, наприклад, під Харковом аж ніяк не колосяться ялинові ліси. Тому
практично всі ялини, які привозяться до наших міст під Новий рік, — вихідці з
карпатських борів. Не випадково ці самі ялини звичайно скидані в купу з
ялицями, що — не що інше, як ті самі поетично оспівані карпатські смереки. Ну і
що, — скажете ви, — при чому тут повені в Закарпатті? А при тому, що ялини, які
там ростуть, здійснюють підтримку водної рівноваги в регіоні — одне дерево за
добу випаровує з грунту 5—6 відер води. Гектар (а це дуже маленький шматочок)
лісу за одне лише літо випаровує 1200—1600 тонн (!) води. Немає лісу — і вся ця
вода ллється на голови нашим бідним співвітчизникам. До того ж, не скріплений
коренями дерев ґрунт руйнується і сповзає на ті самі багатостраждальні
голови. Причому дерева не просто собі випаровують воду в нікуди, вони
(подумайте, як це прекрасно) роблять хмари! Ті самі хмари, що проллються (тобто
тепер уже не проллються) дощем на посушливих Луганщині, Миколаївщині або в
Криму. Наша країна — єдиний організм, як, скажімо, людське тіло. Якщо в людини
відпаде печінка, то погано буде не одній їй, що нудьгує за рідним організмом,
погано буде всій людині.
Ну, а яка ж
альтернатива новорічним ялинкам? Якщо ви людина дуже багата, то, звичайно, можете
купити непристойно дорогу штучну ялинку. А якщо ви аж ніяк не мільйонер? Існує
прекрасний вихід із становища, про яке, на жаль, майже ніхто не замислюється.
Зараз нескладно купити в квітковому магазині або на базарі зовсім недорогу карликову
ялинку в горщику. По-перше, вона на подив гарненька, по-друге, вона пахне
справжньою хвоєю, чого так не вистачає синтетичним красуням. По-третє, така
ялинка однаково гарна і на новорічному святі, прикрашена всілякими симпатичними
витребеньками, і цілий рік на підвіконні. Ви навіть можете обізвати своє
деревце бонсаєм, обкласти його мохом, надертим у найближчому лісі, і викликати
здорову заздрість в оточуючих. По-четверте, ялинка ця — багаторазового
використання. Вам вистачить її на багато-багато років. І подумайте тільки, яка
прекрасна традиція може виникнути — ваші діти й онуки зможуть зустрічати Новий
рік з ялинкою, що перетворилася на сімейну реліквію. За гарного догляду таке
деревце може прожити десятки років.
Якщо ж ви
кинетеся купувати міні-ялинку, то посадіть її неодмінно в ґрунт, узятий з-під
ялини, що росте поблизу, з ялиновими голочками, що обсипалися, — так ви
забезпечите своє деревце добривами і змусите його, напхане флюїдами свого великого
побратима, повірити в себе як у горде хвойне дерево.
А якщо у вас
зберігається пудовий запас ялинкових іграшок, які ну ніяк не можна повісити на
крихітку-колючечку, що ж купіть ялинові гілки. І дайте простір своїй фантазії.
Зробіть вінки з гілок, що обплітають будь-який придатний обідок, поставте
букети у вази, сплетіть гірлянди і розвісьте їх на дверних рамах або просто на
стінах, словом, дизайн не має меж. До того ж, усім іграшкам знайдеться місце.
Ну, а тепер
уявіть собі: ваша квартира прикрашена ялиновими гірляндами і різнобарвними
ліхтариками, а в центрі на святковому столі — маленька, колюча, духмяна
ялинка, обвішана... та хоч вашими сережками і разками намиста. Що, хіба не
красиво? І смітники більше не будуть мучити вашу совість.
А знаєте, скільки живе ялина, якщо не зрубати
її на Новий рік? До 600 років! Так що навіть правнуки ваших правнуків зможуть
дихати киснем, який сотні років виділятиме дерево, врятоване вами. Кропива
Бідна, нещасна кропива! Немає жодної людини у світі, яка
хоч раз не вилаяла б її негарним словом. Важко вдаватися в дискусію, що було
раніше — курка чи яйце — люди лають кропиву за те, що вона жалить, чи кропива
жалить тому, що її лають. Адже ця противна пекуча і болюча кропива — унікум
корисності. Ну просто на всі листки майстер!По-перше, кропива — прекрасний
вітамінний корм для домашньої худоби і птиці. По-друге, і для самих людей
кропива — смачний і корисний продукт. Хто сперечатиметься з тим, що
кропив’яний борщ — це смачно? А ще з кропиви варять кашу, печуть коржі й чого
ще тільки не готують. І не від великого голоду, а тому, що кропива дуже
вітамінна і корисна. По-третє, з кропиви роблять тканини. Не для колекцій Кардена, звичайно, а от для
мішків з картоплею ця тканина чудово підходить. Так що казка Андерсена про принцесу, що
врятувала своїх зачарованих братів за допомогою сорочок, сплетених з кропиви,
— не поетична алегорія, а чистісінька правда. Сорочки з кропиви дуже просто
зробити. По-четверте, усі рибалки добре знають, як чудово зберігається свіжа
риба, загорнута в кропиву. По-п’яте, українські селяни успішно використовують
кропиву для миття посуду. Вона і жир змиває, і при цьому ніякою хімією не
отруює, озоновий шар не руйнує, воду всякими мерзотними плівками з мийних
засобів не споганює — от де боротьба за екологію і чистоту навколишнього середовища!
Шановні туристи, якщо ви маєте намір наблизитися до природи впритул і провести
це літо в напівпервісному стані де-небудь у наметах або будиночках — врахуйте
цю корисну посудомийну властивість кропиви. По-шосте, у середньовіччі товчене
насіння кропиви додавали в корм тваринам для блиску їхньої шерсті. По-сьоме, у
ті часи з кореня кропиви добували жовту фарбу. По-восьме, кропива — чудовий
косметичний засіб. По-дев’яте і найголовніше, кропива — чудові ліки. Її
однаково віддано люблять і офіційна медицина, і народна, і гомеопатія. Спектр
лікарської дії кропиви — від випадання волосся до лихоманки і перелому кінцівок
— наводить на думку, що інші ліки взагалі не потрібні. Кропива — дійсно природна
панацея. Я не особливо вірю в народні засоби лікування, а тому була просто
шокована, коли особисто спостерігала випадок повного одужання від багаторічних
набряків ніг, батю в суглобах і значного зменшення варикозного розширення вен
у людини, що всього-навсього 3 рази на місяць добре і з таким мазохістським
ентузіазмом припікала ноги свіжою кропивою. Пам’ятаєте, як ваша мама в
дитинстві розраджувала чадо, що вжалилося кропивою: «Нічого, зате ревматизму
не буде*. Мами — вони все знають. Ну і що тут такого, що кропива пекуча? За
такого запаморочливого розмаїття позитивних якостей вона може дозволити собі
деякі складнощі характеру. Ну просто маленька примха. Кропива — вона ж
жіночого роду!
Кактус
Серед квітникарів є яскраво виражена група маньяків
— це кактусисти, які безумно поблискують очима, ласкаво погладжуючи своїх
колючих улюбленців, і, як не дивно, вміють домогтися того, що маленька колюча
гидота раптом розцвітає казковими, величезними, неймовірно гарними квітами.
Якось не склалися в мене стосунки з
кактусами. Будь-який, навіть найменший полив мої кактуси сприймали як надмірний
і дружно загнивали, так і не порадувавши мене цвітінням. Я багато розпитувала
кактусоводів про те, як же все-таки вирощують кактуси, і мені таємниче
повідомляли багато рецептів грунту приблизно такого складу: частину товченої
цеглини змішати з частиною товченого мармуру, додати жменю деревного попелу,
добутого з 300-літнього баобаба, спаленого в ніч на Івана Купала на Лисій
горі, додати до цього невеликий шматочок подрібненого термітника і потрусити
пісочком з правого берега Амазонки. Тому я завжди вважала, що кактуси не здатні
рости в принципі, а усе, шо я бачу на віконцях кактусоводів, — вдала
фальсифікація.
І от грандіозний мимовільний експеримент переконав
мене в тому, що кактуси можуть невимушено рости у найнесподіваніших умовах.
Справа в тому, що моїй 5-річній донечці її друг подарував
кактус, знайдений на дуже багатому і родючому смітнику. Урочисто принесену
додому «квіточку» я, каюся, навіть не намагалася врятувати, а, не будучи
великим аматором кактусів, поклала схожу на колючий огірок рослинку на поличку
для квітів і зовсім забула про неї.
Рівно через рік, перебираючи вазони з
квітами, я виявила між ними ...товстий, гарний і життєрадісний кактус, що ріс,
лежачи на бочку на поличці. Неймовірно невибагливій рослині цілком вистачало
світла і вологи, що випаровується кімнатними квітами, а непотрібні корінці
стирчали збоку. Зацікавившись надприродною невибагливістю кактуса, я залишила
його на поличці, де той благоденствував і ріс. Майже через два роки після
витягнення кактуса зі смітника, мене замучило сумління і я посадила
страждальця у землю. Думаєте, йому стало краще? Він чахнув і в’янув доти, доки
я, змирившись з дивним норовом зеленої колючки, викопала його і поклала на
улюблену поличку. Кактус відійшов і, схоже, зібрався зацвісти.
Ну що ж, у кожного своє уявлення про щастя.
«Под снегом я фиалку отьщу...»
Довго і нудно сперечалася я зі своїм
чоловіком, який вважає цей рядок з відомої пісні поетичним перебільшенням.
Хвилюючі розповіді мого тата, інших родичів і знайомих про те, що вони неодноразово
збирали фіалки під снігом, викликали в нього саркастично-крижану усмішку,
здатну заморозити не тільки фіалку, а й цілий соняшник. Даремно наводила я
цитати з художньої літератури і наукові обгрунтування того, що температура під
снігом набагато вища, ніж на його поверхні, й фіалки цілком здатні жити в таких
умовах. Твердо переконаний у тому, що рослини цвітуть тільки тоді, коли їм призначено,
чоловік дорікав мені в біологічній безграмотності, убивав їдкими глузуваннями
й іронічними паралелями з дитячими казками.
Можете собі уявити,
яке задоволення я пережила, коли збентежений чоловік, який повернувся
після зимової прогулянки по парках Києва, довго ховав від мене очі, нервово
кашляв, трагічно зітхав, а потім усе ж зізнався, що відкопав на засніженому
пагорбі квітучу фіалку. А був грудень! Фіалка, що пригадала минулу молодість,
затягла своє бабине літо — друге цвітіння восени. Рослину так зігрівала радість
повернення юності, що вона не замерзла, як інші рослини, під сніжком, а в
щасливій розгубленості цвіла
на морозі.
Я не можу сказати вам, де конкретно
слід збирати взимку фіалки. Просто пригадайте, де вони цвіли
навесні, відшукайте там пагорбок, нагрітий сонечком, і, можливо, вам пощастить
— ви знайдете
справжнє диво — квітуча фіалку під снігом. І ви перевершите
героїв казки «Дванадцять місяців»!
Каштан
Усі знають, що на паризьких вулицях продають
смажені каштани. Усі чули приказку «Тягати каштани з вогню». І я думаю, усі в
дитинстві куштували підібраний де-небудь у парку або на вулиці каштан, а
потім довго плювалися і вражалися смакам французів (хоча що з них узяти, вони і
жаб із задоволенням наминають!). Особисто я на зорі туманної юності
неодноразово намагалася з’їсти каштан. І тільки в досить дорослому віці
дізналася, що наш кінський каштан — навіть не родич того самого їстівного
каштана, якого з вогню тягають і смаженим їдять. їстівний каштан — родич бука,
а наш — сам по собі, представник родини Кінсько- каштанові, і всі його родичі —
кінськокаштанові — неїстівні.
Київський каштан — дуже таємниче дерево. Крім
того, рослини з однаковими назвами «каштани» навіть не родичі, а просто, так би
мовити, однофамільці. Наш київський каштан зовсім не київський! І взагалі не
український. Ця, здавалося б, звична рослина — гість із далеких країв.
Батьківщина каштана — Балкани, Іран. До наших міст каштан потрапив зовсім
недавно — яких-небудь 300 років тому. І так успішно адаптувався на новому
місці, що ми просто не можемо уявити собі київські вулиці без каштанів. А
доказ тому, що каштан — чужоземець, — відсутність цих дерев в українських
лісах. У парках — будь ласка, а от спробуйте пригадати, чи бачили ви
коли-небудь каштан у лісі: Отож кінський каштан — виключно міське дерево.
Наші каштани (вони так добре прижилися в рідних містах,
що ми вже можемо називати їх нашими) хоч і неїстівні, зате дуже корисні.
По-перше, їх любить офіційна медицина, наприклад препарати ескузан або
венітан, що знімають біль і набряки ніг, містять витяжку з плодів каштана. По-
друге, кінський каштан припав до серця гомеопатії, що рекомендує препарат з
каштанів (він називається ескулюс) для лікування венозної системи. Особливо
підходить цей гомеопатичний препарат для «венозників», замучених вдома і на
роботі, злих і дратівливих, що страждають від головних болів і мріють про
ковток свіжого повітря.
Оскільки роду людському властивий прагматизм
узагалі, ми намагаємося знайти раціональні виправдання свого захоплення
чим-небудь зовсім не практичним, а просто дуже симпатичним. І, сором’язливо
опустивши вниз очі, дорослі дядьки і тітки, що набивають лакованими, казково
гарними каштанами свої торби та кишені, пояснюють, що каштани корисно класти
в шафи від молі (я особисто бачила, як черв’як молі оселився в тріснутому плоді
каштана), що насіння каштана в кишені допомагає при суглобному ревматизмі. Хто
його знає, можливо, і допомагає. Але хіба це — найважливіше?
Найважливіше те, що, мабуть, немає дерева,
гарнішого від каштана. По-моєму, навіть найзапекліший скептик або позбавлений
естетиченого почуття сухар знайдуть у зовнішності каштана щось гарне. Одним
подобається його гладенька попелясто-сіра кора; іншим — великі,
шоколадно-коричневі, смолисто-глянцеві бруньки; третім — чудові листки,
навесні — ніжні, салатові, схожі на змерзлі гусячі лапки, улітку — шкірясті,
смарагдово-зелені віяла, восени — усіх відтінків сонця. І, напевно, усім на
світі подобаються чарівні, прохолодні, гладенькі плоди каштана, розсипи яких
лежать на тротуарах наших міст і в портфелях наших школярів (ну яка ж дитина
не збирає каштани?!)...
Для мене каштани є своєрідним індикатором стану
суспільства. Якщо перехожі восени нахиляються і підбирають коричневі кульки —
усе в порядку, ми ще в достатній мірі діти, ще не зачерствіли. А якщо
проходять мимо, топчуть лаковані спинки каштанів — справи погані. Звичайно, життя
сьогодні складне, але каштани в цьому не винні. Спробуйте підняти на вулиці
каштан, стисніть його в руці, і ви відразу помолодшаєте і повеселішаєте. Адже
каштани — вони не просто каштани. Вони — талісмани дитинства!
Друзі мої! Усі, хто втомився від розумного
способу життя, від політики, газет, роботи І розмов — гайда стрункими рядами
на пустирі — пригадаємо дитячий чудовий засіб, як говорять сучасні підлітки,
«відірватися» і відпочити від турбот інтелектуального існування. Росте на
пустирях непоказна рослинка, що зберігає великий запас безневинної радості.
Отже, знайдіть розрив-траву, виберіть
особливо товстенький і соковитий плодик, схожий на маленьку зелену пляшечку, і
вщипніть його за носик. Клас! Хляп! Бух! Фонтанчик насіння, і у вас у руках
скручені шкірки колишньої пляшечки.
Оце задоволення! Погляд порожній і свіжий,
розум незаплямований навіть відтінками думок — верещіть на своє задоволення і
сприяйте розсіюванню насіння симпатичного бур’яну.
Скажу вам по секрету, я твердо переконана, що культурна
рослина бальзамін, близький родич розрив-трави, відселекціонований зовсім не
тому, що він має якісь виняткові квіти або особливі пахощі, а тому, що на ньому
виростають великі й товсті «пляшечки», які можна їсти, глибокодумно називаючи
це заняття збором насіння садової культури.
Мало хто по-справжньому любить осінь. Вона,
звичайно, гарна, але те, що осінь приходить на зміну літу, сильно підриває її
репутацію. Якби вона змінювала зиму — інша справа.
Але в осені є особлива, ні з чим не зрівнянна
принадність — у неї усіх красот є потроху, і тому вони особливо цінуються.
Наприклад, важко сказати, які літні квіти най-най..., їх дуже багато. В осені
ж на озброєнні, по суті, усього три квітки — айстра, хризантема і жоржина.
Найвишуканіша квітка осені — це, безумовно, хризантема.
Хризантему знають усі, хтось її любить, хтось не дуже, але мало хто знає про
те, що доля хризантеми повна неймовірних таємниць і несподіванок. По-перше,
хризантему дуже люблять японці. Причому любов ця межує з божевіллям. Ця квітка
настільки міцно запала в серце тамтешньої імператорської династії, яка
запідозрила її в подібності до сонця, а отже, і до себе, що зображення хризантеми
на одязі, на папері, на металі Й хоч на носі в простого смертного каралося
просто і швидко — невисокородний любитель царственої квітки зобов’язаний був
на очах у цікавої публіки вчинити харакірі. Чи то подібний кінець флористичних
захоплень не приваблював японців, чи то просто від природи вони страшно
законослухняні, але факт залишається фактом — з XII сторіччя, тобто з тих самих
пір, коли хризантема була оголошена привілейованою квіткою, не трапилося
жодного прецеденту її незаконного зображення.
Імператорська родина використовувала зображення
хризантеми на різних цінних паперах для того, щоб забезпечити повну
неможливість їх підробки. Наприклад, який-небудь грайливий японець цілком міг
би підробити боргову розписку імператора: так, мовляв, і так, я, імператор
такий-то, винний якомусь дядьку значну суму грошей. Але коли справа доходила
до того, щоб зобразити на папері замість печатки імператорську хризантему, тут
руки підробника паперів опускалися, а перед його очима поставали картини,
здатні на все життя відвернути від квітів як таких.
Але, як усім відомо, закони для того й існують, щоб
їх обходити, а тому японці (ну, не даремно ж цей народ вважається таким
винахідливим і талановитим) стали зображувати будь-де хризантеми... з іншою
кількістю пелюсток, ніж в імператорської улюблениці. На царственій хризантемі
16 пелюсток, а на підробках — 14, 15, 17 і т.д. Тож якщо ви збираєтеся до
Японії і не можете розстатися зі своїм улюбленим халатом, розмальованим
хризантемами, полічіть, скільки в них пелюсток.
А взагалі, те, що ми називаємо хризантемою,
не є нею. Правильна назва цієї багаторічної квітки — дендрантема . Два види дендрантем стали прародичами
багатьох культурних сортів цієї рослини. Дендрантема індійська — «бабуся» всіх
дрібноквіткових, а дендрантема шовковицелиста — родоначальниця крупноквіткових
красунь.
Справжні ж хризантеми — однолітні рослини,
усього три види яких використовують у культурі, у тому числі їстівну
хризантему. Садівники-городники! Якщо ви ще не вирощуєте цю рослину —
поспішіть дістати її насіння (його можна купити, наприклад, у Києві, в
магазинчику академічного ботанічного саду). На вигляд ця рослина — хризантема
як хризантема, жовтенька, не дуже велика. Але скільки вона дає можливостей для
шокування оточуючих! Ніколи мені не забути того задоволення, яке я одержала,
коли, будучи ще дуже юною, легковажною і схильною до експериментів особою,
прогулювалася Хрещатиком з подарованим мені майбутнім чоловіком букетом
їстівних хризантем у руках та меланхолійно відкушувала і з’їдала її листки та
квіти. Ой, якби ви бачили вираз облич оточуючої публіки!
Жінки! Якщо ви вступили зі своїми подругами в
змагання не на життя, а на смерть, хто приготує найоригінальнішу страву, або
якщо ви прокладаєте стежку до серця коханого, звичайно, через його органи
травлення, або якщо ви просто любите екзотику, готуйтеся, зараз я дам вам у
руки козирний туз,
здатний побити будь-яку карту супротивника.
Отже, їстівна хризантема по-китайськи: виростіть або дістаньте квітку їстівної
хризантеми, зріжте її і помийте. Потім вмочіть її у суміш збитих яєць з мукою
(кляр), вийміть, злегка обтрусіть, опустіть на кілька хвилин у киплячу олію,
покладіть на папір, щоб стекли надлишки жиру, притрусіть цукровою пудрою. І нехай усі ваші суперниці лопнуть від
заздрості!
Давно мене непокоїло питання про те, що за
рослина часто згадується в російській класиці XIX сторіччя: «Ой, жовта далія
буде мені до лиця!». Як я мріяла побачити таємничу улюбленицю дам минулого
сторіччя. А виявилося, що загадкова далія — це звичайнісінька жоржина. Хоча
важко назвати звичайною рослину, яка потрапила до нас з далеких країн Мексики
і Гватемали. Існує близько 8000(!) сортів згаданої далії-жоржини, а найкрупніші
квітки досягають 35 см у діаметрі.
Осіннім квітам дуже не пощастило з назвами.
Хризантема — зовсім не хризантема, жоржина насправді — далія, а айстра — теж
не айстра. Представники роду Aster, які у великій кількості ростуть у дикому
вигляді в наших лісах і на луках, дали дуже мало рослин, використовуваних у
квітникарстві, — наприклад, айстру іволисту (її ще часто називають морозкою),
що не має особливої подібності з тими гарними осінніми зірками, які ми
називаємо айстрами. Використовувані ж у культурі квіти — це сорти рослини Caliistephus chinensis —
представника зовсім іншого роду (не Aster, a Caliistephus), який росте в дикому вигляді в Японії і
Китаї. Хоча, якщо бути не упередженим ботаніком, а вільним любителем, потрібно
погодитися, що назва «айстра» («зірка») підходить садовим красеням набагато
більше, ніж малозрозуміла наукова назва. «Який у вас гарний букет
калістефусів!», — тьфу, що за непристойне слово, за таку фразу можна і по шиї
одержати, інша справа — «букет зірок».
Ну і як не любити ту пору року, коли зірки можна збирати
в букети!
Кульбаба
Я стверджую, що найкрасивіша рослина наших міст — це
кульбаба. Не вірите? Тоді спробуйте посадити квітучу кульбабу вдома в
квітковий горщик,
і всі
ваші знайомі просто знепритомніють від такої краси. Ну чим не декоративна
рослина?! Гарні матово-зелені листки з елегантною
червонуватою жилкою посередині зібрані в акуратну розетку, а вже квіти! Жодна
квітка у світі не може суперничати з кульбабою в яскравості. Неймовірно засліплюючі
жовті квіти. Глянувши на них, мружишся, немов дивишся на маленьке сонечко. Пухнасті,
духмяні, гарні кульбаби — головна прикраса всіх міських ландшафтів: у парках і
на пустирях, на узбіччях доріг і клумбах, навіть у щілинах асфальту і
тріщинах будинків буяє ця невибаглива красуня.
Крім гарної зовнішності, кульбаба має багато
приємних і корисних властивостей. Уже сама її назва говорить за себе:
українською мовою рослина називається кульбабою лікарською, а латинською — Taraxacum officinale, від слова taraxis — запалення
очей, яке знахарі лікували соком кульбаби, керуючись принципом «подібне —
подібним» (мабуть, багато хто знає, що в людей, схильних до алергії, кульбаба
спричинює почервоніння очей і сльозливість). Алергію кульбаба викликає не через
шкідливість, а тому, що вона настільки багата на різні біологічно активні
речовини, що просто не в силах їх утримати в собі. Чого тільки немає в
кульбабі! І фітонциди (це ті самі речовини, заради яких ми під час епідемії
грипу кілограмами поїдаємо цибулю і часник, а потім старанно дихаємо через ніс
і вбік, а кульбаба, зауважте, не пахне, маючи такі самі цілющі властивості, як
і часник), і вітаміни, і мінеральні речовини, і інулін — прекрасний замінник
сахарози для діабетиків, і ще багато чого корисного. Кульбаба впливає практично
на всі рідини організму: вона чинить жовчогінну, сечогінну дію, впливає на виділення
шлункового соку і слини.
А ще з нектару кульбаби бджоли роблять
чудовий мед. А люди роблять салат. Тільки не з нектару, а з молоденьких
листків. І нічого дивного в цьому немає, оскільки кульбаба — родичка
садово-городнього зеленого салату, у них навіть сік однаковий: коли будете
краяти салат, зверніть на це увагу. Не тільки листки кульбаби можна вживати в
їжу, з його коренів, підв’ялених, підсушених і обсмажених, заварюють
оригінальний напій, що нагадує каву.
Якщо ж ви цікавитеся не лише грубоматеріаліс-
тичною користю від кульбаби, спробуйте знайти їй естетичне застосування —
зберіть білі пухнасті кульки кульбаб, але не здувайте їх, а, навпаки, побризкайте
лаком для волосся, вставте в порожнисті стеблинки дротики, потім дайте волю
своїй фантазії, і я переконана, що більш оригінального букета ви не зустрінете
ніде.
От хто не любить кульбаби, так це
садівники-городники. Ще б пак, кожний шматочок її розрубаного лопатою кореня
стає новою рослиною, а про мільярди пушинок-насінин і говорити нічого. Перемогти
кульбабу практично неможливо. Але нам, городянам, нема чого боротися з цим
прекрасним шматочком природи. Давайте краще пригадаємо дивну повість Рея
Бредбері «Вино з кульбаб», автор якої відчув саму сутність цієї квітки —
квінтесенції літа, втілення всього доброго, дитячого і сонячного.
А скільки задоволення одержують діти, здуваючи пушинки
кульбаби!
Мати-й-мачуха
Зацвіли купи сміття, пустирі й собачі майданчики! Чомусь
норовливу особу Весну приваблюють саме ці деталі міського пейзажу і тут
розцвітають найперші квіти. Мати-й-мачуха — маленьке сонечко на землі,
сигнальні прапорці тепла і літа, що наближається. Звичайнісінька і цілком
надзвичайна рослина. Вона поспішає жити — першою з’являється, швидко
відцвітає, щедро розкидає насіння, що вже через кілька годин (!) проростає. І
ховається. На місці яскравих квітів залишається розетка уособлення мачухи, а знизу — пухнастий, теплий і ніжний,
як материнська любов. Ця рання квітка ще
і дуже корисна. Мати-й-мачуха — лікарська
рослина. Її латинська назва перекладається як «виганяти кашель». Цілющі листки
сприяють загоєнню ран (зовсім, як подорожник), примочки з них допомагають при
суглобному ревматизмі.
Але навіть якщо не враховувати її практичні властивості,
ця квітка прекрасна, як втілення гарного настрою!
Цибуля
Спробуйте відповісти на запитання: кому
більше всього підходять цибуля і часник як продукти харчування? Ну, кому ж?
Егоїсту, який ані трохи не турбується про інших (з огляду на запах)?
Ченцю-самітнику? Тому, хто обмежив своє коло спілкування телевізором?
Кикиморі, якій все одно втрачати нічого? Ага, як би не так! Цибуля і часник —
той самий нектар і амброзія, якими харчуються в потойбічному світі. Причому не
всі покійні, а винятково царі! Саме це стверджує напис на великій піраміді в
Гізі.
І нічого надзвичайного в цьому немає,
оскільки в країнах стародавнього світу цибуля шанувалася не стільки як продукт
харчування, скільки як предмет релігійного культу.
У Стародавньому Єгипті цибуля була неодмінною
частиною обряду муміфікації і поховання.
У Давньому Римі говорили: «Клянуся часником!»
(або цибулею) і вважали, що подібне диво не могло вирости в нашій юдолі
скорбот. Цибуля і часник — рослини божественного походження, скинуті милостивими
богами, які день і ніч об’їдаються ними, на землю.
Давні греки були переконані, що олімпійські
боги постійно їдять цибулю. Наприклад, богиня Латона, підлікувавшись цибулевою
дієтою, так зміцніла, що народила двох чарівних двійнят: Аполлона й Артеміду.
Мешканці Давньої Греції, що брали приклад з небожителів, добре закушували
цибулею перед першою шлюбною ніччю, сподіваючись, що в них народиться якщо і не
Артеміда, то вже точно
Аполлон. Можливо, вигляд, скажімо, Афродіти, що із
задоволенням хрумає цибулину, дещо відрізняється від наших уявлень про
втілення жіночності й краси, а от давні греки не вбачали в цьому нічого
дивного.
Цікаво, як би ви відреагували, якби вам на весілля
піднесли мішок цибулі? А от полководець Іфікрат був цілком щасливий, одержавши
як весільний дарунок діжку, набиту цибулинами.
У середньовіччі за вісім цибулин викуповували
з полону бравих (але не дуже дорогих) хрестоносців.
І взагалі, цибулю культивували ще в 4000 році
до нашої ери.
А ми, негідники, недооцінюємо цей чудовий продукт.
Подумайте тільки, цибуля — харчовий продукт сам по собі, приправа до інших
страв, симпатична квітка і, між іншим, рідна сестра красуні лілії, а ще і
лікарська рослина, яку однаково поважають і офіційна медицина, і гомеопатія.
Гомеопатичний препарат із цибулі, алліум
цепа, прекрасно лікує захворювання, симптоми яких збігаються з картиною того,
як страждає господиня, що кришить цей продукт у святковий салат. Якщо вас
мучить нежить і пече в горлі, якщо у вас з очей капають сльози, які не лишають
слідів на щоках, якщо ваш почервонілий запалений ніс наводить на думку, що ваше
покликання — бути клоуном, до того ж, усі ці симптоми посилюються в теплі й
притухають на свіжому повітрі — рішуче вирушайте до найближчого гомеопатичного
кабінету і вимагайте алліум цепа!
А в період розквіту грипу з’їдайте натщесерце велику цибулину,
сміливо з’являйтеся в громадських місцях — і нехай який-небудь хворий спробує
наблизитися до вас! Найменша лілія
Які чудові поетичні рядки: «Злайосома — це
один з різновидів аріллоїда — строфіола, тобто розростання тканини зовнішнього
інтегументу»!
Як ви думаєте, про яку гидоту можна написати
такий жах? Про чарівну рослинку — одну з перших весняних квіточок, про найменшу
на світі лілію — про зірочки.
Так, маленька лілія, але справжня! Усе в
зірочок таке саме, як у всякої порядної лілії: квіти відповідної форми, довгі
вузькі листки, а в землі, як і призначено, цибулинка. Але все це настільки
малюсіньке, що здається, ніби природа створила експонат для музею
мікромініатюр — уся горда квітка зі стеблом і цибулинкою — 3—3,5 см.
Зірочки звичайні мешканці весняних парків і
скверів, насправді дуже таємничі і незвичайні істоти. У всіх рослин корені
ростуть униз! А в зірочок частина коренів росте рівненько вгору. Чому? Ну,
по-перше, такі вже вони, зірочки, загадкові. По- друге, ці корінці ніжно
обплітають цибулинку і захищають її від грубих перипетій долі у вигляді гострих
камінчиків або кусючих черв’яків. А, по-третє, повинні ж зірочки якось
привернути до себе увагу.
Адже це так прикро: бути найменшою лілією на світі і
знати, що тебе зовсім ніхто не помічає!
Гіацинт
Друзі мої, не викидайте цибулини гіацинтів!
Напевно, не раз ви спокушалися чудовим запашними квітами в маленьких горщиках,
на щастя, нині вони продаються у великій кількості. Один значний недолік має
гіацинт — дуже він недовговічний. Поквітує трохи, а потім відмирають і чарівна
квітка, і м’ясисті стрілоподібні листки. Залишається лише несимпатична
шурхотлива цибулина, яку звичайно викидають. Викопайте цю цибулинку із землі й
сховайте в якусь шухлядку. Тільки не переплутайте гіацинт з ріпчастою цибулею
і не покришіть у салат! А восени посадіть у землю і винесіть на балкон, у
погріб або підвал. Приблизно за три тижні до тієї події, яку ви плануєте
прикрасити квітами гіацинта (Нового року, Різдва, дня народження), принесіть
замерзлий горщик у тепло і поставте на віконце — до очікуваного свята на
підвіконні розцвіте запашне диво, таке тендітне і відважне, що дражнитиме
зиму, яка лютує за віконцем.
А чи знаєте ви, що до Європи гіацинт потрапив
з Константинополя, де в садах султанського гарему цвіли цілі поля гіацинтів. Ця
квітка була улюбленою рослиною султанських дружин, а улесливі східні поети
порівнювали кучері своїх коханих із загнутими пелюстками гіацинтів. У XVIII ст.
гіацинт потрапив до Голландії, випадково, з борту корабля, що розбився біля
берегів цієї країни, і одержимі квітникарі зробили його своїм кумиром на
багато років. У Франції ж, яка, як відомо, у всьому любить оригінальність,
великою популярністю користувався спосіб вирощування гіацинтів, назвати який
божевільним — значить не сказати нічого. Винахідливі французи вирощували
нещасні рослини «догори ногами» в посудині з водою. І дуже раділи, споглядаючи
незламне життєлюбство гіацинта, що цвіте під водою з задертими вгору коренями.
Узагалі, гіацинт — вражаюча рослина. Як він примудряється знайти сили для
цвітіння, пролежавши все літо в якій-небудь запиленій коробці, — цілком не
зрозуміло. Але ж цвіте!
Крім того, що невибаглива квітка з року в рік буде
радувати вас своїми духмяними дзвіночками, у гіацинта відростають ще й дітки —
маленькі цибулинки, що згодом можуть зробитися такими ж прекрасними квітами.
Так що цей красень — вишукана, запашна і дуже вигідна квітка. Тільки не викидайте,
будь ласка, цибулини гіацинта!
Алое
Пройдіться вулицею, безцеремонно роздивляючись
підвіконня житлових будинків, загляньте в будь-яку установу, подивіться на
власне віконце — у консервних бляшанках, глиняних і пластмасових вазонах, у
банках з водою росте звичне з дитинства і набридле алое.
Його, власне, і квіткою не вважають, так,
вирощують з лікувально-профілактичною метою. Але, загалом, народ здогадується,
що алое в принципі повинне цвісти. І називають його столітником, вважаючи, що
цвіте невигадлива колючка раз на сто років. І зовсім ні! У придатному кліматі —
на півдні Африки — алое цвіте щороку. І ще як красиво! З колючих розеток
стирчать довгі стебла з яскраво- червоними великими квітами.
І взагалі, алое — таємнича рослина. Між
іншим, алое — родич не кого-небудь, а містичних асфоделей. Пам’ятаєте, це ті самі потойбічні квіти забуття,
поля яких ростуть на березі Стіксу — річки підземного світу в старогрецькій
міфології.
Алое — жива старожитність на сучасних
підвіконнях. Уже 2000 років до нашої ери в давній Ассиро- Вавилонії алое
вважалося ідеальною прикрасою для дверей будинків. А народи Близького Сходу
вішали і вішають цю рослину над одвірками для того, щоб відвернути від сім’ї
нещастя і прикликати в будинок здоров’я і довголіття — алое споконвіку вважалося
тут магічною рослиною. І це не дивно, адже повішене над дверима без землі й
води алое живе кілька років, більше того, примудряється цвісти!
А чи знаєте ви, що Александр Македонський завоював
острів Сокотра лише тому, що
там добували сік алое, що вважалося панацеєю від усіх хвороб?
І справді, рослина ця допомагає від багатьох
недуг, від нежиті до випадання волосся. До того ж, невибаглива колючка зовсім
не образиться на вас, якщо ви забудете її полити або відріжете листочок для
медичних потреб.
Отже, якщо на вашому підвіконні ще немає втіленої мрії
Александра Македонського — поспішіть, і у вашому будинку, напевно, оселяться ті
самі довголіття і здоров’я, обіцяні східними народами — вони в магії
розбираються!
Шумів... очерет
Чомусь найбільшої плутанини назв зазнали не які-небудь
незручновимовлювані екзотичні орхідеї, а звичайнісінькі й усім відомі рослини —
комиш, очерет, рогіз і лепеха. Єдине, що об’єднує цих зовсім не рідних один
одному представників рослинного царства — і є цілком жаб’яча пристрасть до болотистої
місцевості. Не відомо чому, але всі ці рослини рішуче називають очеретами, що
дуже і дуже ранить їх ніжні й горді душі.
Звичайно, чесному і порядному рогозу прикро,
коли його обзивають комишем. Чому це раптом така фамільярнсть? У рогозу родичі
(щоправда, далекі)
—
не хтось там, а пальми! І, що найобразливіше,
саме рогіз частіше всього називають очеретом. Рогіз
— це та сама
рослина з довгими вузькими листками і заманливо-оксамитовими коричневими
качанами- шишечкаки, які прикрашають стрункі сухі стебла. Горда рослина рогіз
має незвичайні інженерні здібності — її спірально-закручені листки влаштовані
так, щоб опиратися поривам вітру, який погрожує розірвати листок. Спіраль
розбиває потік повітря ні кілька частин, і грізний Еол втрачає свою початкову
силу та завзяття. Між іншим, коричневі прикраси рогозу — не що інше, як квіти
(ну і що, у кожного своє уявлення про квіти). А квіти ці бувають чоловічими й
жіночими! Щільна коричнева шишечка — це сконцентроване жіноче начало рогозу, а
сіабенька, облізла мітла, що стирчить над початкои і не має ніякого вигляду
(саме її завжди обламукгь як непотрібну перешкоду) — чоловіча частина рослини.
До речі, виходячи з власного сумного досвіду, я дуже не рекомендую вам
приносити додому ці елегантні стебла з коричневими оксамитками на кінцях, які
видаються такою чудовою прикрасою квартири. Рано чи пізно рогозові набридне
милувати око, ним оволодіє жага подорожей і качан розіетиться по квартирі
мільйонами пухнастих парашучиків, поряд з якими пушинки кульбаби — просто грубі
дроти. Ні віник, ні пилосос не врятують вас від цієї навали, і найближчі
кілька років вам буде здаватися, що ви живете всередині пухової подушки.
Ще одна рослина, яку називають комишем, теж
ображається не на жарт. Ще б пак, лепеха вважає себе квіткою чудової краси, і
це цілком зрозуміло, адже вена близька родичка кал. Лепеха всіляко намагаєтеся
наслідувати свою чарівну родичку, немов юна школярка тітоньку-кінозірку.
Лепеха, мабуть, уявляє, що її квіти не відрізнити від кал, адже в них майже
такий самий циліндричний язичок (щоправда, не жовтого, як у кали, а зеленого
кольору), от тільки про маленьку деталь лепеха забула — вона не прикрасила свої
квіти ошатними пелюстками-обгорточками, і вони стирчать з боків стебла
сиротливими зеленими гулями. У всьому ж іншому лепеха — викапаний рогіз, і
стебла схожі, і листки. Але є один секрет, що завжди допоможе вам відрізнити
лепеху від будь-якої іншої рослини: усі її частини — і корені, і кореневища, і
стебла, і листки, і квіти — мають дуже приємні специфічні солодкуваті пахощі,
оскільки містять спеціальну ефірну олію, яка і називається лепеховою. За цю
олію лепеху і люблять медицина (особливо східна), парфумерна промисловість і
навіть лікеро-горілчане виробництво! Словом, лепеха — надзвичайно горда
рослина, де вже їй з усякими там очеретами знатися!
Або от ще очерет. Чому це його часто
називають комишем? Вони і не родичі зовсім. Очерет — рослина, яка надзвичайно
пишається своєю ріднею, і всякі комиші їй ні до чого. Рідня в очерета солідна і
поважна — злаки: пшениці, ячмінь, просо та інші годувальники роду людського,
або от ще гідний родич
—
бамбук, який явно обрав очерет прикладом для
імітації і намагається бути схожим на свого дядечка щосили. І дійсно, очерет —
висока (більш як 3 м!) рослина, що володіє дуже схожим на бамбук струнким
багатовузловим стеблом. Великі зарості очерету, прикрашені на верхівках
пухнастими віничками, дуже красиво шумлять на вітрі, шелестячи сухуватими
пергаментними листками. Отож, без сумніву, автор слів пісні «Шумел камыш, деревья гнулись...»
не дуже старанно з’ясовував видову назву тієї рослини, яка шумить на берегах
наших водойм, і явно мав на увазі очерет. Бо жалібний комиш, який усе шукає
своїх родичів і «примазується» до всяких рослин, шуміти ну ніяк не може. Нічим
йому, бідному, шуміти. У нього і листків майже немає. Не листки, а якісь
непоказні ниточки-мотузочки. А як же виглядає справжній комиш, чиє ім’я знають
і вживають так не до речі? Він дуже непоказний: високий, худенький,
циліндричне стебло, що майже не має листків, і суцвіття, які стирчать трохи
вбік і нагадують зібрані в зонтик шишечки. Скромний комиш не привертає уваги,
як його яскраві «тезки», а тихенько робить свою корисну справу — біологічне
очищення води. І навіть після смерті самовіддана рослина намагається приносити
користь — відмерлі стебла комишу є основним компонентом торфу. І родичами він,
між іншим, теж може пишатися — не хто-небуть, а загальновідомий папірус
належить до тієї самої родини Осокові, що і скромний, інтелігентний і дуже
гарний комиш.
Джунглі
Напевно, кожний біолог мріє побувати в тропіках
і побачити на власні очі це буяння життя — джунглі. Зрозуміло, мріяла і я, але
мріяла якось так абстрактно і нездійсненно. Та треба ж було так статися, що
біологічна доля занесла мене в справжнісінькі тропіки — до Малайзії!
На світанку літак підлетів до берега
Малайзії, і пасажири, сопучи і залишаючи на склі відбитки носів, визирали в
ілюмінатори. Дивина номер один
— зовсім чужі
кольори. Там, де розступаються дуже стрункі, виміряні під лінійку ряди пальм
(от вам і джунглі!), видно червону землю. Сама думка про те, що земля буває
коричневою або чорною, викликає в малайзійця криву, недовірливу посмішку — у
Малайзії земля ніжного рожево-цегляного кольору. Глиниста, пісна — куди там до
наших чорноземів. Звичайно, будь-якій нормальній людині зрозуміло, що на такій
погані нічого рости не може.
Узагалі, екзотика — поняття відносне. Довгий час я
страждала на манію нагромадження кімнатних рослин, із заздрістю бродила по
«крутих* квіткових магазинах, поглядаючи на пишні зарості зелені, прикрашені
цінниками. А тепер я вилікувалася! Любителі кімнатних рослин, що сором’язливо
виносять у кишені відламану гілочку, викрадену в магазині або озелененому
закладі, відкрию вам секрет: усе те, що за цілком пристойні гроші продається
під зовсім непристойними назвами, — бур’яни! Коли бачиш, як рослину, яку
чоловік подарував тобі на день народження, відриваючи на покупку по шматку від
зарплати протягом шести місяців, лайлива малайзійська селянка висапує на
своєму городі й кидає в купу, люто витопчуючи її ногами і примовляючи, що
спасу немає від цієї погані; коли спостерігаєш купи сміття, утворені тим самим
чагарником, який красується в холі ну дуже солідного банку і викликає
заздрісне обурення конкурента, — здається, що ти збожеволів. Ну, це все одно,
що як тротуарні плити використовувати золоті злитки. Зате тепер похід по
квіткових магазинах викликає в мене приступ непристойного сміху, що незмінно
породжує обурення пихатих продавщиць.
А взагалі, від тропічної природи очікуєш
більшого. Тобто незмірно більшого порівняно з тим, що являє собою тропічний
ліс не в книжках, а насправді. Ні, там не ховаються в заростях леопарди і не
сичить під кожною корягою гігантська
анаконда, що так і хоче задушити українського туриста. Ні, мавпи не зривають
капелюха з твоєї голови і крокодили не хапають за ноги. І слони не сурмлять під
вікнами готелю. Узагалі, за увесь час перебування в Малайзії мені зустрілася
тільки одна справді екзотична тварина — горда у своїй неприступності й дуже
поважна багатоніжка розміром з моє передпліччя спокійно прогулювалася на
доріжці і з холодною зневагою поставилася до моїх боязких спроб за допомогою
палички перевернути її на спинку.
Оскільки мій візит до Малайзії мав виражене
біологічне забарвлення, можу відповідально заявити, що таке натуралістична
експедиція в джунглях. Це група людей з різних країн і континентів, озброєна
блокнотами, біноклями, підзорними трубами й іншими оптичними приладами, що от
уже четверту годину човгає під парасольками по цих самих джунглях, намагаючись
зафіксувати в обурливо пустих блокнотах хоча б якусь зустріч із тваринами. На
третій годині шляху всі захоплено фотографують мурашок, а ще через півгодини
компанія пошепки (щоб не злякати здобич) обмінюється коментарями і збуджено
кучкується біля апаратури, роздивляючись через далекобійну підзорну трубу
вітчизняну плиску, що прилетіла зимувати до Малайзії.
Тобто, я думаю, тварини десь є, просто їм не
хочеться ставати сувенірами, вони вже давно зрозуміли, яка доля чекає на того,
хто потрапив на очі туристам, що нишпорять у лісі.
А от що принесло мені справді незрівнянну насолоду,
так це зустріч у тропічному лісі з мавпами. Бачити я їх не бачила, тільки чула,
але полум’яний контакт з побратимами-приматами, у який вступила наша промокла
під дощем група, із всією очевидністю довів: Ч.Дарвін таки мав рацію! Ліричний
відступ: наша делегація була багатонаціональною і дуже різношерстою.
Спілкування з товаришами-біологами з різних країн і континентів показало, що
піддані Великобританії ще гірші, ніж про них розповідають. Пригадуєте всі
анекдоти про англійців? Отож насправді вони ще холодніші, флегматичніші й
неприступніші. Більш суворий і зарозумілий народ важко собі уявити. Веселощі
українця, здатного підморгнути колезі, вони сприймають як вияв жахливої
невихованості, виклик або аморальну поведінку. Яка ж була моя радість, коли
туманній тропічний ліс, у якому понуро блукала група спостерігачів за
птахами, наповнив лемент гібонів, що влаштували передобідній концерт. Оце було
щастя — спочатку я нарівні з усіма намагалася викликати мавп на контакт,
наслідуючи їхні звуки. А потім просто насолоджувалася, тихенько відійшоїши в
бік: найзатятішими контактерами з братами
тваринному світу виявилися ті самі англійці, які, ухаючи і верещачи,
били себе кулаками в груди і, в »сунувши вперед нижню щелепу, збуджено
присідали. Загалом, мавп ми налякали — вражені нашою какофонією, перелякані
гібони кинулися врозтіч.
Розповідати про чужу країну можна без кінця,
адже там усе зовсім інше, не схоже на інші.
І вражаючий заповідник метеликів, де під сітчастим
капроновим ковпаком ліниво плутаються метелики розмірами зі шпаків,
переливаючись давними синтетичними
кольорами.
І надзвичайні плоди дуріана, що нагадують каштани,
які приснилися в нічному кошмарі, — розміром з гарний гарбуз. Дуріан називають
королем фруктів за його надзвичайний ніжний смак. А їсти такий фрукт потрібно в
протигазі, тому що його пахощі — це чарівна суміш дуже сильного запаху падла та
часникового перегару. Біля кожною закладу, що шанує себе, висить табличка із
зображенням короля фруктів, перекресленим товстиш червоними лініями, — дуріан
не можна заносил в помешкання,
а їдять його тільки на свіжому повітрі. Так, я теж хотіла купити дуріан і
привезти додому як сувенір. Але на базарі, вже обравши найкрасивіший колючий
«футбольний м’яч», я понюхала плід. І добре зробила. Бо якби я купила дуріан, в
історії авіації була б зафіксована цілком сенсаційна аварія: увесь екіпаж разом
із пасажирами вистрибнув би з літака.
І каламутні річки, що кишать усякою повзучою,
плавучою і мікробною поганню, — річка, яка ніколи не замерзає, поступово
перетворюється на інфекційний бульйон.
І кущі гібіскуса, які ростуть на кожному кроці, — це та
кімнатна рослина, що раз на рік за дуже ретельного догляду і особливо сонячної
погоди цвіте великими яскраво-червоними квітками. Гібіскус — національна квітка
Малайзії — відкрила мені багато нового: по-перше, це типовий бур’ян, по-друге,
цвіте він цілий рік і важко уявити собі обставини, здатні змусити його не
цвісти, по-третє, квіти гібіскуса не тільки червоні, а й будь-які — від
сніжно-білих до лимонних і багряних зі смужкою. І монети національної валюти,
що радують мою біологічну душу, бо на них вибитий не мертвий символ, а все та
сама квітка гібіскуса (це на одному боці, а на іншому — що завгодно, на кожній
монетці щось нове і не завжди зрозуміле)
Зморшок
Мабуть, не є таємницею те, що одна з найдорожчих став,
які подають у ресторанах Парижа, — це зморшки. Зате мало кому відомо, що ці
самі зморшки можна знайти на подвір’ях і в скверах українських міст. І вже
зовсім ніхто не знає про те, що ростуть зморшки у самий непідходящий для грибів
час — на початку травня. Вид у зморшка непоказний, на гриб він мало схожий, і
взагалі, його зовнішність
навіває різні думки про особливості французької кулінарії, яка активно
використовує як продукти харчування жаб, равликів та інші «апетитності».
Зморшок — сіро-коричнева, сірувато-брунатна грудочка, що більше нагадує слід
перебування на подвір’ї неакуратного собаки, ніж гриб. І все ж це
справжнісінький гриб, до того ж делікатес. Особливо цінується зморшок за те, що
цей гриб- ефемер можна знайти протягом усього лише кількох днів у році.
Проте, якщо ви виявите зморшки на власному подвір’ї або
десь у парку, не поспішайте робити вдома французький ресторан. По-перше,
вживати в їжу ці гриби можна тільки після того, як їх півгодини прокип’ятили, а
потім злили воду. А по-друге (і це вкрай важливо!), є дуже схожий на
зморшок отруйний гриб — строчок. Повірте,
смакові якості зморшка зовсім не варті того, щоб заради них ризикувати своїм
здоров’ям і життям.
Строчок
Думаєте, загадки і чудеса сьогодні існують
тільки в таких галузях науки, як життя далеких планет або що-небудь подібне,
дуже романтичне і цілком незвідане? Ні, виявляється, загадки живуть поряд з
нами. Буквально валяються в нас під ногами. От, наприклад, є такий гриб —
строчок. Він, скажемо відверто, не відзначається ні красою обрисів, ні
особливою вишуканістю форм, ні особливим багатством кольору. Так, ні те, ні се
— оранжево-коричнева, нерівна купка на білій, короткій ніжці. Він і на гриб не
дуже схожий. А насправді це створіння — суцільна загадка. В усіх довідниках
строчок фігурує як смертельно отруйний гриб, до якого навіть і доторкнутися
страшно. А тим часом відомий спеціаліст і знавець грибів Володимир Солоухін,
будучи ще початківцем, переплутав строчки з досить схожими на них зморшками і з
апетитом з’їв смертельно отруйні гриби... І нічого! Та й на базарі дуже часто
продають під виглядом зморшків строчки. Буває, що їх їдять без усякої шкоди
для здоров’я, а буває, що ніякі досягнення сучасної медицини не в змозі
врятувати життя любителів екзотичних страв. Чому — нікому не відомо. Може,
загадка прихована в людському організмі: є люди, сприйнятливі до цієї отрути,
а є цілком до неї байдужі. Проте правильніше інше — строчки бувають різні. В
одних місцях ростуть нешкідливі «купки на ніжках», а в інших — отруйні, злісні
родини, що ненавидять рід людський.
У будь-якому випадку ставити експерименти на
наявність отрути в якомусь конкретному строчку не слід — життя у вас одне, і
навіть якщо ви з абсолютною точністю встановите, що саме цей з’їдений вами
строчок був отруйним, це того не варте. До того ж, смак строчка — поняття
відносне. Той же Солоухін, який нагодував свою дружину цими грибами і
поцікавився її враженнями, почув вичерпну відповідь: «Смажені баранячі кишки».
Зараз підступні представники грибного племені радісно
ростуть, гарнішають і з’являються на базарах, тому не зайвим буде запам’ятати,
як виглядає строчок і чим він відрізняється від зморшка. Отже, строчок —
капелюшок усіх відтінків: рудих, коричневих, жовтогарячих, іржавих і жовтих —
зібраний у великі нерівні складки. Зморшок же буває і сірим, і рудуватим, і
чорнуватим, його капелюшок зморщений у вигляді більш-менш рівномірних
осередків, що трохи нагадують бджолині стільники. Запам’ятайте
підступний гриб в обличчя. Зрештою, скільки можна водити людство за ніс і
прикидатися нещасним зморшком.
А насамкінець я відкрию вам одну страшну таємницю
з життя строчків і богів. Знаєте, хто отруївся цією підступною поганню? Будда!
Буддисти, усі як один висловімо своє ставлення до нехорошого гриба! А
небуддисти, давайте краще його просто не чіпати. Нехай собі росте і береже
свої загадки в собі. Адже, зрештою, ми з вами освіченіші від Будди!
Бліда
поганка
Звісно, усі чудово знаються на грибах!
Корінний городянин, який народився і виріс на асфальті, переконаний, що суниця
пахне суничним милом, а птахів існує всього три види — голуби, горобці й
ворони. Заговоріть ви з ним про гриби, з великим почуттям скаже вам, що вже
хто-хто, а віл гриби знає. А потім розповість, як набрали «ми з хлопцями» отакий
кошик невідомо чого, усі боялися їсти, а він ум’яв — і порядок.
Мені в моєму житті зустрілися всього лише
двоє людей, які рішуче признавалися, що не розуміються на грибах. Одна з них —
моя мама, що навіть плісняву (адже це теж гриби) підозрює в отруйних
схильностях, а після поїдання куплених у магазині шампіньйонів відчуває таке
запаморочення від власної відваги, як Чкалов після мертвої петлі. Інша — моя
приятелька, що, побачивши в мене удома фотографію блідої поганки, сказала: «Я
на грибах не розуміюся, але от гарний гриб ні з чим не сплутаєш. Симпатична
така сироїжка!»
І вирішила я з’ясувати, як же народ у масі
своїй уявляє собі зовнішність блідої поганки. Виявилося, що справа зовсім
серйозна. З приголомшливою одностайністю «грибники» дають такий словесний
портрет цього найотрутнішого гриба у світі: «Маленька, біленька, чахла, на
тонкій ніжці, одним словом — бліда поганка!» А ось ні! Вона зовсім інша.
Вигляд у цієї поганки зовсім не поганий. Бліда поганка
— це досить великий, гарний гриб на міцній ніжці. Колір — усі
відтінки зеленого, білястого, жовтуватого. Частіше усього
поганку плутають із зеленою сироїжкою або рядовкою зеленою, у просторіччі
зеленкою, на які вона дійсно настільки схожа, що я, добре уміючи відрізняти
бліду поганку від сироїжки і зеленки, не можу змусити себе збирати їстівні
«двійники» поганки. І вам не раджу.
Якось не до кінця ми уявляємо собі, наскільки
отруйна бліда поганка. Проти її отрути протиотрути немає і бути не може. Справа
в тому, що симптоми отруєння виявляються тоді, коли організм уже настільки
зруйнований, що про протиотруту смішно говорити. До того моменту, коли людина,
яка з’їла бліду поганку, відчує легке нездужання, у неї вже практично немає
печінки — отрута поганки зруйнувала цей життєво важливий орган. І не втішайте
себе думкою, що одна поганка — не страшно. Достатньо не одного гриба, а усього
лише маленького шматочка для того, щоб отруїти велику родину.
Думаю, усі знають, що гриби поділяються на
трубчасті й пластинчасті. Якщо подивитися на їхній капелюшок знизу, то в
трубчастих ми на звороті капелюшка побачимо щось схоже на стільники — «шийки»
трубочок, а в пластинчастих, звичайно, пластинки. Отож усі смертельно отруйні
гриби — пластинчасті. Тому я рекомендую усім, усім, усім: збирайте
виключно трубчасті гриби, коли вже зовсім не збирати гриби ви ну ніяк
не можете. Тим більше, що до трубчастих належать такі всенародні улюбленці, як
білий гриб, червона бабка, підберезовик. А без сироїжок можна якось прожити.
Поки існує бліда поганка, її будуть плутати з їстівними грибами, наприклад із
шампіньйонами.
Якось не дуже я вірю в розповіді про те, що гриби стають
отруйними від тих гербіцидів, фітонцидів, інших -цидів і добрив, які дощі
змивають з полів у ліси. Якщо ж гриби набираються отрути від дощів, то що ж
тоді повинна являти собою наша морквина, на яку безпосередньо ллють цю гидоту
— понюхав і помер. Насправді все досить просто — люди гинули
і будуть гинути від блідої поганки, що за всіх екологічних умов залишається
смертельно отруйною.
У принципі, відрізнити бліду поганку не так
уже й складно: у неї є бульбоподібне потовщення внизу ніжки й оборочка на ній —
залишок плівки, що прикривала в молодого гриба пластинки. Але оборочка
змивається дощем, а ніжку можна зрізати вище потовщення, особливо якщо гриб
зірвали і кинули у ваш кошик, де він розкришився і змішався з іншими грибами.
Так що бліду поганку плутали, плутають і будуть плутати з їстівними грибами.
Ще один смертельно отруйний гриб — павутинник
оранжево-червоний — теж належить до пластинчастих грибів. Цей гриб — втілене
підступництво. І протиотрути від нього теж не може бути, тому що люди гинуть
через З тижні після того,’ як його з’їли! Як правило, причина смерті людей, що
отруїлися павутинником, залишається нез’ясованою. Може, саме тому про цей гриб
мало хто знає. Про бліду поганку чули всі, а про павутинник — лише дехто.
Описати відмітні риси цього гриба надзвичайно важко, тому що він схожий на
багато інших пластинчастих грибів і дуже змінюється з часом і зі зміною умов
навколишнього середовища. Молодий павутинник можна відрізнити за
павутиноподібною плівочкою, що прикриває пластинки, але в дорослого гриба ця
плівочка зникає і сплутати його дуже легко і з рядовкою, і з опеньком, і
взагалі з ким завгодно. Тому не втомлюся повторювати: збирайте тільки трубчасті
гриби, серед наших трубчастих грибів є неїстівні (грубо кажучи, дуже несмачні,
наприклад гіркі), але отруйних немає.
Хоча взагалі краще зовсім утриматися від збирання
грибів, особливо якщо ви не досвідчений грибник. Навіть досвідчені лісові
жителі, у тому числі спеціалісти-біологи, можуть отруїтися грибами. Скажімо,
грибники, що приїхали в Україну з тих місць (Сибіру, наприклад), де бліда
поганка майже не зустрічається, сміливо збирають її, обзиваючи зеленкою, і
пригощають нею людей, які наївно думають, що жителі тайги вже точно на грибах
знаються.
Поспішаю вас розчарувати: усі «надійні засоби
для визначення отруйності грибів* — повна нісенітниця. Цибулина або срібна
ложка, опущена у воду, де варяться гриби, може потемніти, а може і не потемніти
цілком незалежно від отруйності грибів. Молоко теж скисає або не скисає поза
отруйністю. Отруйні гриби зовсім не обов’язково мають неприємний запах. І
помилка багатьох — слимаки і хробаки, мовляв, не їдять отруйні гриби!
Неправда, із задоволенням їдять. Так що наявність погризень і покусів — аж
ніяк не гарантія доброякісності гриба.
Я розумію, що зараз голодно, що дуже хочеться
урізноманітити стіл, але плюньте ви краще на гриби. Усе одно ними особливо не
наїсися. А нарватися на отруйний — не дай Боже нікому!
Гнойовик
Бідний, бідний гриб! Це ж треба, одержати
таку назву — гнойовик! З таким ім’ям хто завгодно став би поганкою. А він,
шляхетний, не тільки їстівний, а ще й дуже корисний, володіє унікальними властивостями.
Так, він любить гній, але ж про смаки не
сперечаються, такі в цього гриба уподобання. І вигляд у нього відповідний,
такий, як і призначено любителю гною — неохайна, кошлата, дзвоникоподібна
шапка на тоненькій, непоказній ніжці. І взагалі він — викапаний мухомор. Хто б
міг подумати, що цей гриб їстівний, більше того, смачний мешканець наших парків
і газонів. Гнойовик — улюблений делікатес європейців. Але збирати його треба
дуже молодим, тому що цьому грибу, як ніякому іншому дуже властиве явище —
автоліз, тобто самопереварювання. Чому гриб так робить — важко сказати. Думаю,
що життєрадісний кошлатий дзвіночок, почувши не надто приємні
вигуки: «Гнойовик! Гнойовик!», — дивиться собі під ніжку на те, на чому він
росте, і переконується, що вигуки ці небезпідставні. І тут біленького
невинного грибочка охоплює почуття ніяковості — його колись білосніжні
пластинки рожевіють, червоніють. Далі — більше, гнойовика буквально з’їдає
соромом за свої такі оригінальні смаки. Глянь, а через добу-дві від грибочка
тільки і залишилася чорна калюжа. А шкода, бо гнойовик — цілком унікальний
представник грибного царства. Та сама чорна калюжа, у яку перетворюється
грибочок, — це рідина, що містить спори гриба і нагадує чорнило. Практичне
людство вирішило: раз схоже на чорнило, отже, як чорнило і треба використовувати.
Зі спорової рідини гриба з додаванням гуміарабіку одержують чорнило, яке
використовують для ретуші у фотографії та для написання особливо важливих
документів. Оскільки нікому не відомо, з якого конкретно виду гнойовиків
зроблене чорнило (а в кожного виду своя власна неповторна форма спор), то і
підробити документ неможливо. Подивилися під мікроскопом: «Оце слово написане
не тими спорами — виходить, підробка». Ворог не пройде, одним словом, гнойовик
незрушно стоїть на варті секретної документації.
Думаєте, на цьому вичерпуються корисні властивості гриба
з малосимпатичною назвою?
Зовсім ні! Гнойовик — непримиренний борець з пияцтвом і алкоголізмом. Сам по
собі цей гриб дуже смачний і цілком не отруйний, але він містить якусь речовину
з важковимовною назвою, яка викликає окиснення спирту і перетворення його в
альдегід — отруйну для людського організму речовину. Отож якщо ви
використовували гнойовик як закуску, дуже неприємного отруєння не уникнути.
Більше того, протягом кількох днів після вживання в їжу спиртоненависницького
гриба навіть найменша доза алкоголю може обернутися неприємними наслідками. Оскільки таке тривале
утримання, а, головне, необхідність пам’ятати про те, що було з’їдено кілька
днів тому, — щось малоприйнятне для нашого брата-слов’янина, то нехай
гнойовиками харчуються всякі німці й голландці. До того ж, у них, крім міських
мешканців — шампіньйонів і гнойовиків, нічого не росте, наші звичайні лісові
лисички на німецькому столі — усе одно, що філе динозавра на нашому. А цю
саму речовину, що окиснює спирт, використовують у протиалкогольних ампулах,
які зашивають під шкіру.
Отож корисний, смачний, дуже вразливий і делікатний гриб
даремно називають гнойовиком. Несправедливе до нього людство, ох, яке
несправедливе!
Шампіньйон
Хто б міг подумати, що звичайний шампіньйон,
який продається на кожному розі — гриб «із секретом»? Як не дивно, мешканці
Сибіру — грибники, які поважають себе, — називають цей улюблений делікатес
європейців у кращому випадку поганкою, а в гіршому — собачими губами.
Чому ж ми так шануємо цей, скажемо прямо, не
найсмачніший гриб? А тому, що шампіньйон
—
один з небагатьох грибів, який легко
розводити штучно. Він не потребує сусідства і співпраці дерев. Практично всі
їстівні гриби обирають собі певний вид дерев і укладають з ним своєрідний
«Договір про співпрацю на взаємовигідній основі»
—
у біології ця співпраця називається
мікоризою. Без улюбленого дерева гриб «і не туди, і не сюди», а це унеможливлює
культивування дуже багатьох грибів. Погодьтеся, що вирощувати на грядках
одночасно гриб і дерево (дуб, наприклад) не дуже зручно. Шампіньйон же серед
родичів-грибів — вовк-одинак, гордий і незалежний. Йому потрібні не дерева,
а... тварини. Тому, маючи дуже специфічний погляд на життя, шампіньйон
переконаний, що немає на світі нічого кращого, ніж, вибачте, екскременти.
Особливо гарний кінський гній, на якому шампіньйони буяють і благоденствують.
Через брак у сучасному місті коней гриб, який ніколи не сумує, перебудувався на
те, шо залишається на газонах після вигулювання собак. Тому, якщо ви думаєте,
що симпатяга-шампінь- йон ідилічно росте собі на чистій землі серед не-
скошених газонів — поспішаю вас розчарувати: він росте на всьому
непривабливому, що в цій траві ховається. Не рекомендую вам збирати шампіньйони
на клумбах, по-перше, із суто естетичних міркувань — у них справді
нечистоплотні манери, а, по-друге, стільки всякої гидоти з чудового повітря
наших міст на них осідає, що їсте ви, взагалі, не шампіньйон, а таблицю
Менделєєва в чистому вигляді.
Довго й нудно намагалася я в студентські роки
вивчити, як згадані шампіньйони пробивають асфальт і ціленькі та життєрадісні
вилазять на світло прямо посеред шосе. Вивчити я вивчила: про всякий тиск,
активне розмноження клітин гриба, розтягування цих клітин водою тощо, але
зрозуміти, осягнути, як тендітний і ніжний гриб пробиває непробивну кору
асфальту, я не можу. Та й не хочу. Нехай так і залишається — незбагненне чудо
природи, що пробивається крізь асфальт!
