Легенди для уроків біології

Легенди для уроків біології

Легенда про калину

Жив в одному селі дуже багатий господар. Усьому лад умів давати. Господарствоу нього як слід доглянуте, господа пишна та охайна — окраса на все село. І донька золотокоса зростає на радість усім. Надзвичайно вродлива була та багатирська Наталка. А поруч хазяйської господи — бідне най­митське обійстя. І підростає у ній ось уже най-старшенький Василько. Ото вже цього літа піде на хазяйський двір на зарібки. Бо у батьків його ще дев'ятеро неодягнених і босих. Змалечку працюючи біля хазяйської худоби, Василь дивувався чарівній красі ровесниці своєї, багатирської дочки Наталки. До чого ж хороша була! Брови тоненькою дугою-иіиурочком, очі швидкі та ясні, а що вже коси — то й не опи­сати: густі та довгі, блискучі. Гарна Наталка, мов писанка. Та одна вада — злюка і гордовита. Може, через те, що зросла без матері. Всі у дворі її пестили та кохали, а вона ні до кого не загово­рить, ні на кого й не погляне — всіма гордує, на всіх злиться.

    Все те бачив щодня Василь і задумався: чого то краса та так колеться. У душі його ніби дві невидимі сили боролися. Одна говорить: «Не думай про Наталю, зла вона й недобра», а друга: «По­люби її, пригорни, вона й зміниться, подобрішає». І щодня Василь мріє пригорнути золотокосу На­талю, сказати їй наймиліші слова, повідати та­ємницю свого кохання.

А тут уже з різних місць приїжджають жени­хи, сватають красуню золотокосу. У того землі нелічені, в іншого — худоби небачено. Та Наталя лише встигає їм гарбузи підносити, ніби й не ду­має про весільний рушник.

      А що бідному наймиту Василеві? І не гадати тримати у своїх обіймах багату наречену.

Ідуть літа. Примхлива Наталя ніяк не ви­бере собі судженого, сохне за нею бідний парубок. І ніхто не порадить ліків для молодих сердець. Аж ось з'явилась у селі стара ворожка. Облю­бувала собі порожню хатину край села. Якось пізно ввечері повертався Василь з поля. А бабця йому назустріч із проханням допомогти справи­ти обійстя. Безвідмовним був парубок у роботі, швидко впорався і платні не взяв. І тоді бабу­ся сказала йому: «Знаю, що не бідність мучить тебе на цьому світі, а велике кохання. Горда та себелюбна твоя Наталка. Доля Ті — зали­шитися довіку самотньою, нещасною. Є лише один спосіб ощасливити Ті. І тільки твоя добра душа і вмілі руки можуть зробити Ті милою, привітною і люблячою».

І тоді старенька розповіла, що знала. Ніби­то дуже давно вдерлися у їхнє село бусурмани поганії. Почали дітей ловити, до сідел прито­рочувати, дівчат та парубків у ясир гнати. Та всі дорослі не так просто давалися до рук по­ганцям. З вилами й косами кидалися до ворогів, одбивали своїх рідних, боронили домівки. Той бій тривав довго, зайшли, проганяючи турків, дале­ко у степ.

Батько Наталчин був міцним воїном і разом з побратимом сміливо розправився з ворогами. Та ось підступна стріла смертельно поранила його товариша. Впав той додолу, заливши кров'ю свою рідну землю. А поруч — побиті турки. Один зали­шився в живих батько Наталїі. Востаннє глянув на товариша, бойовище, прикидав усе поспіхом свіжою землею та й вирушив до свого села. І біль­ше жодного разу не був на могилі побратима. За такий тяжкий гріх і має нещасну дочку. А щоб вона змінилася, треба відшукати далеко в степу велику могилу. Важко до неї дістатися: поросла вона навкруг колючим терням. То на ворожих костях будяччя, чортополох розрісся. А поруч, на козацькій могилі, з козацької крові пломеніє мов жар, червона калина. То рідна Україна-ненька стоїть над козаком. Розчисти цю могилу, прибе­ри Ті. А для Наталі зірви кетяг калинових ягід, заквітчай Ті золоте волосся, то й побачиш, що трапиться з дівчиною.

Поспішив далеко у степ Василь, відшукав те страшне місце. Видно, що жодна нога сюди не сту­пала. Взявся парубок до роботи, кілька днів відво­йовував у колючого зілля козацьку могилу. Ледве розчистив, обкопав калину, зламав невеличку гі­лочку та й поспішив додому.

Прийшов наймит до господаря. Зустрів Ната­лю, прибрав їй волосся калиновим гроном. І всміх­нулась дівчина йому ніжно-ніжно. Промовила наймиліші слова, попросила батьківського бла­гословення на шлюб із бідним парубком. І дивно, що не відмовив їй батько, а зрадів, одразу й весіл­ля справили. Довго й щасливо жили. А біля дому їх— калина. Отак той кущ калиновий і садять по всій Україні біля хати, щоб добро оберігав, до­давав щастя господі.

                                              

                                         Легенда про калину 

Один парубок покохав вродливу дівчину Кали­ну. Але батько не дозволив Ті брати, а посватав си­нові багачку Ганну. На весілля прийшла і Калина. Запросила коханого до танцю і непомітно завела його в сад, а тоді до річки. Тут їх і застала Ганна. Калина вигукнула: «Нехай же не буде і тобі жит­тя з моїм коханим!» — потягнула Ганну у воду. Потонули обидві. Ганну поховали на цвинтарі, а Калину, як душогубку,— на кручі. І виріс там кущ з гіркими червоними плодами. Назвали його люди калиною. І стала калина символом дівочої краси і кохання.

  

                                      Легенда про ялину 

Була вона молодою, вродливою, веселою і тому сподобалася богові північних вітрів Бореєві. І вирішив він перенести її з квітучих нив на снігові простори. Злякалася німфа і почала благати лісового бога Пана сховати ЇЇ. Укрив лісовик зелененим гіллям німфу, а сам пішов у своїх справах. У цю мить налетів Борей. Дерева розхитував, кущі гнув, шукаючи красуню. Від холодного вітру померзли трави, опало листя, лише шати Пітіс зеленіли, не вмирали. Не витримала німфа, заніміла від холоду, завмерла деревом -красунею з вічнозеленими голками. А сльози ЇЇ стали прозорою смолою на стовбурі.

               «Про те, як ромашка стала ворожкою» (казка)

В гаю, на лузі, в полі -

скільки там квіток!

Ми нарвали їх доволі,

потім посідала в колі,

щоб сплести вінок.

У віночку є Ромашка,

ось про неї наша казка.

Ромашку, звичайно, кожен знає. Вибігаючи в садок, де цвітуть Ромашки, і обриваючи пелюстку за пелюсткою від золотого очка, проказують: «Любить — не любить, любить — не любить...» Але як не боляче Ромашці, вона пишається: «Я не звичайна собі квітка, а знаменита ворожка. Піду похвалюся своїй королеві — Рожі-Троянді Пурпуровій».

Так і зробила, А Рожа-Троянда повеліла:

—   Залишайся у моєму палаці Будеш придворною дамою — королевною знаменитою ворожкою.

І стала жити Ромашка у королівському квітнику. Ото покличе її Рожа-Троянда до себе і запитує:

—     Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи любить мене Польовий Мак? Ромашка прошепоче: «Любить — не любить»,— а тоді відповідає:

Ой так-так!

Любить-любить тебе Мак. Згодом знову запитує королева:

— А чи любить мене квіт Ірис? Стиха поворожить собі Ромашка і каже: І тепер, як і колись, Тебе любить квіт Ірис.

А потім цікавилася - чи любить свою королеву Гіацинт? Ромашка .відповідає:

Як же тебе не любить?

Любить-любить Гіацинт

І як Рожі-Троянді Пурпуровій не бути вдоволеною такою ворожкою?

Рожа-Троянда радіє: "Всі мене в цьому королівстві люблять, Я прекрасна і добра володарка". Та враз спохмурніла: вона пригадала, що є один квіт, який нікого-нікого не любить. Покликала королева Ромашку і запитує:

— Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи є десь на світі хоч один квіт, який би не любив мене?

Ромашка своїм звичаєм відповідає, тихенько перед тим повороживши «любить - не любить»:

Я такого не знаходжу

Що не любить славну Рожу.

Та королева не могла повірити Ромашці, бо є квіт Нарцис, що любить тільки себе,— квіт-самолюб. Він закоханий тільки у себе самого — самозакоханий квіт! Королева нічого ие сказала Ромашці, але на другий день знову загадує:

—   Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи любить мене Нарцис? А Ромашка, як завжди не вагаючись, відповідає:

І тепер, як і колись

Тебе любить квіт Нарцис.

Отут Рожа-Троянда цілком розчарувалася у своїй знаменитій ворожці. Бо коли хтось хоч раз скаже неправду, то вже не хочеш йому вірити далі, хоч би тепер говорив чистісіньку правду.

—      От і не любить! — вигукнула обурена Рожа-Троянда Пурпурова, почервонівши ще дужче.— Нарцис зовсім мене не любить. І нікого-нікого не любить. Мені більше не потрібні у королівському дворі погані знамениті ворожки. Можеш Іти на всі сто вітрів!

Прикро стало Ромашці. Догоджала-догоджала своїй володарці - і перестаралася, Побрела Ромашка,  наче циганка,  по усіх усюдах.  Де тільки не

зустрінеш її: в садку, при дорозі, в полі, на галявині в лісі, на подвір'ї, на пустирі... Всі знають, що вона знаменита ворожка, і називають ще порадницею або королицєю ( напевне, тому, що була при королеві). І, обриваючи з квітки пелюстку за пелюсткою, проказують: «Любить — не любить».

Квітку голублю,

пелюстку гублю:

—  Ромашко-Ромашко, чи тобі не важко?

—  Важко не жити, а ворожити. Любить — не любить, а мене згубить.

    «Як люди дізнались про васильки» (легенда)

Давно це було. Жив на світі дід Василько; була в нього онучка. Якось пішла онучка на тік і знайшла там якесь зернятко; прибігла до діда й каже: «Дідусю, що се за зерно?»

— «Ось що, дівчинко: посій його, нехай виросте, — тоді й побачимо, що воно за зерно».

Онучка посіяла й стала поливати. Із зернятка виросли квіти. Тоді вона зрізала їх, зв'язала в пучечок і поклала за образи. Довго вони там лежали, поки, нарешті, зовсім усохли.

Якось онучка взяла цей пучечок, понюхала: добре пахне. Понесла дідові; понюхав він і каже: «Яке добре, пахуче!»

— «Як же квіти ці звуться?» — запитала онучка. Саме в цей час діда покликала баба: «Васильку!»

А онучка вирішила, що це квіти так звуться — васильками, й каже: «Так це васильки? Дідусю, давай назвемо їх васильками!»

З того часу й дізнались люди про васильки.

«Як спориш розсердився (легенда)»

...Якось рано-вранці стара ворожбитка поверталася з гір, де вона збирала цілющі трави. Повний кошик трав назбирала старенька, притомилася, а тут ще й сонце, що піднялося над обрієм, почало припікати. Сіла стара чаклунка в тіні під деревом, розклала свій нехитрий сніданок. Аж глянь — по обидва боки стежки, якою вона спускалася вниз, пробирається в гори маленка травичка. Роззирнулася навколо й побачила, що й сама вона сидить на зеленому моріжу, немов щільним килимком, засланим тією ж травицею.

—  Чому це ти в гори поспішаєш? — намалася звести розмову старенька.— І як звати тебе?

—     Травка-муравка, або спориш,— одказала тоненьким голосом дрібна травиця.— Помандрую в гори, подалі від людей. Немає життя мені од них. Все розорали, розкорчували, ніде мені оселитися спокімао. Ось я й вирішила, що в горах не буду нікому заважати, ніхто не буде мене переспілузати.

—  Не вибратися тобі в гори такій маленькій та немічній,— сказала бабця.— Та й де тобі там рости серед каміння? Вітри там, хол :і~:Пропадеш, дурненька.

—   А що ж мені робити?—тремтячим голоском запитала травичка.-— Все одно загибати... Ні. Піду. Ти відпочивай собі, бабу сю.

І знову подерлася вгору.

Шкода стало бабусі цю беззахисну травичку. І надумала вона помститися людям. Звелася на старечі ноги, погукала:

—   Гей ти, як там тебе величати, травко-муравко. Повертайся вниз до людей. А те, що вони все переорали, так тобі ж краше буде за землю триматися. У горах пропадеш. Повертайся.

—  Добре,— відповіла трава-мурава.-— Я повернуся в теплу долину до людей.

—    А щоб вони тебе не чіпали, я наділю тебе цілющими властивостями,— пообіцяла чаклунка та й почала збиратися в путь-дорогу.

І трава-мурава теж побігла за нею вниз.

Так спориш повернувся до людей, заселив їхні городи, сади, квітники, двори... Відчувши свою силу, почав займати все більше й більше земель. Що вже з ним не роблять люди —- виривають з корінням, топчуть ногами, а він все росте, розширюючи свої володіння.

 

                               «Легенда про полин»

Давно це було. Господарювали в степах відважні половецькі батирі - брати Отрок і Сирчан, часто нападали на пограничні землі Русі. А одного разу після особливо вдалого походу вони захопили багату здобич і влаштували бенкет. Під час бенкету київський князь Володимир Мономах напав на ворогів і розбив їх війська наголову.

Сирчан "в донських заліг мілинах, Отрок в горах Кавказьких сховався". Та осьМономаха не стало, на Русі встановилася "туга і горе". Зміцніла сила степової орди. Сирчан став звати молодшого брата в рідні краї. Отрок не слухав ніяких умовлянь. Тоді Сирчан послав до нього гінця і наказав захопити з собою степової трави пучок сухий. Він і сухий пахне! Прибув гонець і передав Отрокові побажання старшого брата - бачити його в рідних степах. Але не допомогли умовляння. Він співав йому пісні про відважні подвиги предків. Глухий залишався і до них Отрок.

І узяв пучок трави сухий тоді співак І подав ханові. І дивиться хан - і сам не свій, неначе в серці рана сталася.

На ранок, трохи осів туман, і озолотилися гір вершини, а в горах йде вже караван - Отрок з невеликою дружиною. Минувши гору за горою, все чекає він чи скоро степ рідний і удалину дивиться, трави степової пучок з рук не випускаючи...

  

                                  «Міф про шипшину»

Згідно з міфом древньої Греції, Афродіта, узнавши про смерть свого коханця Адоніса, який загинув на полюванні від дикого вепра,у страшенному відчаї, не пам'ятаючи себе від горя, побігла до місця його загибелі. Бігла через колючі кущі шипшини і не помічала її гострих шипів.

Колючки впивалися в ніжне тіло богині. Кров цебеніла з її ран і падала на білі квіти шипшини, які відразу ж ставали рожевими і червоними.